У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич

рукою…»

      Тамара Улянівна Ладиніна,

      рядова, піхотинець

      «Зарахували мене до полку зв’язку… Нізащо б не пішла у зв’язок і не погодилася б, бо я не розуміла, що це теж воювати. Приїхав до нас командир дивізії, усі вишикувалися. Була у нас Машенька Сунгурова. І от ця Машенька виходить зі строю:

      – Товаришу генерал, дозвольте звернутися.

      Він каже:

      – Ну, звертайтеся, звертайтеся, боєць Сунгурова!

      – Рядова Сунгурова просить звільнити її від служби у зв’язку і відрядити туди, де стріляють.

      Зрозумійте, ми всі були так налаштовані. Ми уявляли, що те, до чого нас поставили, – зв’язок, то дуже мало, те навіть принижує нас, треба бути тільки на передньому краї.

      У генерала відразу сповзла з вуст усмішка:

      – Дівчаточка мої! (А ви б бачили, які ми були тоді – не їли, не спали, словом, він уже не як командир, а як батько з нами заговорив.) Ви, напевно, не знаєте своєї ролі на фронті, ви – наші очі й вуха, армія без зв’язку, наче людина без крові.

      Машенька Сунгурова першою не витримала:

      – Товаришу генерал! Рядова Сунгурова, як штик, готова виконувати будь-яке ваше завдання!

      Ми її потім так до кінця війни і звали: «Штик».

      …У червні сорок третього на Курській дузі нам вручають прапор полку, а наш полк, сто двадцять дев’ятий окремий полк зв’язку шістдесят п’ятої армії, уже був на вісімдесят відсотків жіночий. І ось я хочу розповісти, щоб ви мали уявлення… Зрозуміли… Що в наших душах діялося, таких людей, якими ми були тоді, напевно, ніколи вже не буде. Ніколи у світі! Таких наївних і таких щирих. З такою вірою! Коли прапор отримав наш командир полку і дав команду: «Полку, на прапор! На коліна!», усі ми відчули себе щасливими. До нас ставляться з довірою, ми тепер такий полк, як усі, – танковий, стрілецький. Стоїмо і плачемо, у кожної очі сльозами налилися. Ви зараз не повірите, з цього потрясіння весь мій організм напружився, моя хвороба, а я захворіла на «курячу сліпоту», це в мене від недоїдання, від нервової перевтоми сталося, так ось, моя «куряча сліпота» минула. Розумієте, я наступного дня стала здоровою, я одужала, ось через таке потрясіння усієї душі…»

      Марія Семенівна Каліберда,

      старший сержант, зв’язкова

      «Тільки-но стала дорослою… Дев’ятого червня сорок першого року мені виповнилося вісімнадцять років, я стала дорослою. А за два тижні почалася ця клята війна, навіть за дванадцять днів. Нас відправили на будівництво залізниці Гагра – Сухумі. Зібрали саму лише молодь. Я запам’ятала, який ми їли хліб. Муки там майже не було, всього намішано, а більш за все – води. Полежить цей хліб на столі, і біля нього калюжка збирається, ми злизували її язиком.

      У сорок другому році… Я добровільно записалася на службу до евакосортувального госпіталю три тисячі двісті один. Це був дуже великий фронтовий госпіталь, який входив до складу Закавказького і Північно-Кавказького фронтів і окремої Приморської армії. Бої йшли дуже запеклі, поранених було багато. Мене поставили на роздачу їжі –