Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії. Іван Андрусяк

так…

      – Вона що, пральним порошком у своєму класі приторговує?! Ну, я завтра піду в оту твою школу – і таке-е-е влаштую…

      І тут я злякався по-справжньому. Досить того, що мама на мене через цю дурну ситуацію сердиться, так бракувало ще й із Керею горшки побити на рівному місці.

      – Ні-ні, мамо! Керя тут ні до чого! То все я.

      – Як ні до чого? Це ж за її дисконтною карткою куплено?

      – Так, але я сам…

      І тут на мене зійшло осяяння!

      І я швидко-швидко забалаболив:

      – У мене ж борода росте! Ось, – показую на ледь помітний пушок на підборідді. – То я хотів собі лезо надивитися.

      Не таке, як у тата, а інше – я його в рекламі бачив. Ну, і пішов після уроків у той супермаркет, де вся ця чортова побутова фізика і хімія… Там можна самому роздивитися. Не треба продавцеві весь час казати: покажи се, покажи те… А туди саме Керю чорт приніс! І «Чого ти тут?» То що я їй мав казати про леза? Я бовкнув перше, що на гадку спало: ніби ти мене по пральний порошок послала. Ну, а ти знаєш Керю з її вічними добрими намірами… Ще й дисконтну картку мені нагилила й чекала на касі, поки я розплачуся. Інакше від неї б не відв’язався…

      Маму це чомусь розчулило.

      – Ох, який ти в мене… сором’язливий… І як виріс уже… Але де ще тут борода? Тут ще й… Ну, та якщо ти так уважаєш… – чомусь знітилася вона.

      І заходилася мене пестити. Так, ніби я маленький…

      Розділ третій

      Доки я поїв, доки те-се, доки з уроками посидів – дзвінок у двері.

      Ага, ось і Іванюк.

      – Натренувався? – питаю з порога.

      – Еге, – крякнув він задоволено. – Хоч, прийомчик покажу?

      – Ні! Тренуйся краще на… Васі.

      Вася – це скелет у кабінеті біології, вічний об’єкт наших жартів.

      – Душно в тебе, – каже Іванюк і підморгує. – Пішли, погуляєм. Весна надворі.

      – Не пішли, а ходімо, – відповідаю йому, одягаючись.

      Справді, краще на вулиці поговорити. І заодно продовжити операцію. Адже справжня розвідка – це не лише візуальне спостереження, а передовсім збір даних. Різноманітних. З усіх можливих джерел. Ось хоч би й від Іванюка. Не те щоб він був дуже компетентною особою, але щось трохи знає. Оце «щось трохи» ми в нього й вивудимо. І буде він у нас «інформатор І», або ІІ, якщо коротко.

      Тільки треба дуже обережно, щоб він не пронюхав про справжню мету моїх розпитувань. Бо Іванюк – та-а-акий базікало… Ще й потім знущатися з мене буде, якщо забагато дізнається.

      Отже:

У ЦентрштабШифрограма № 229 березня, 18.49 за київським часомДоповідає агент ГриденьЗавдання: провести переговори з інформатором І.Не виказуючи своїх справжніх намірів, вивідати в нього все, що йому відомо про Об’єкт.Звіт про виконання:

      Щойно ми вийшли з під’їзду, як Іванюк за своє:

      – Ну, колися! На кого ти запав?

      – Та ні на кого, – пробую відбріхуватись я.

      Головне: відбити перший натиск і розговорити інформатора,