Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії. Іван Андрусяк

тобі треба, доки хропіння не почув.

      – Та я тут вспомнив… Ти моїх предків по дорозі не встрічав?

      – Неандертальців, – питаю, – чи кроманьйонців?

      – Ну шо ти за чєловєк, Бурундук! Я до тебе дєло імєю, а ти понти ганяєш! Кажи: встрічав чи ні?

      – Та ніби ні.

      – От і добре. Як встрітиш, і вони спросять про контрольну з алгебри – то ми ще не знаємо оцінок. Ну, тіпа, вчителька ще не провірила.

      – Та гаразд, – знизую плечима. – А тобі це нащо?

      – Та надо.

      – І це все?! – роблю вигляд, що обурююся. – Хіба так чесно?

      Я заради тебе брехати мушу, а ти навіть не поясниш, навіщо.

      – Та надо, кажу! У п’ятницю діскач у школі, а тут мені три бали вліпили. А мене з трьома балами той… предки не пустять. Грозилися! А я там на одну дєвочку запав… Ну, вопшем, тіпа плани в мене, ніззя мені на діскач не йти, вона неправильно поймьот.

      – Ну-ну…

      – Та мені хотя би до четверга продержаться. Там папа у відрядження їде, а мама добра, вона й так відпустить. Я їй здєлаю шось хороше по дому, то вона відпустить. А папа казав, що ще раз оцінку нижче «шістки» принесу – капєц!

      – Кажеш, дискотека… – задумався я.

      – Ага. Ну ти поняв…

      – Гаразд. Домовилися.

      – І своїй мамі скажи! Чуєш, Бурундук? Шоб вона моїм не проболталась при случайній встрєчі.

      – Добре. А ти коли з тренування повертаєшся?

      – Як завжди, в шесть.

      – Зазирни до мене увечері. Поговорити треба. Може, і я з тобою на дискотеку піду.

      – Та ти шо! Ето інтіресно… – аж крізь слухавку чути, як він там від вуха до вуха либиться. – Зазирну. Замьотано! – І короткі гудки.

      Та-а-ак, ну й заінтригував я його!

      Я ж на дискотеки не ходжу – ні на шкільні, ані в місті. Нічого там цікавого немає… А якщо по правді сказати, то я танцювати не вмію. А ще гірше – не знаю, як себе в таких місцях поводити.

      Ні, якби вмів бодай танцювати – то це б іще було, як то кажуть, півбіди. Але ж там, розповідають хлопці, треба вміти чіпляти дівчатам на вуха локшину. Що довшу вдається вчепити – то більший маєш успіх.

      Насправді я, звісно, знаю багато цікавого, що можна на вуха навішати. От хоч би й про пташок – зяблик саме мені перед носом пурхнув. Красивий такий, у шлюбному вбранні. У нас дівчатка люблять причепурюватись, а в пташок – чомусь хлопчики. Атож – звичайнісінькі пташки, яких довкола багато й уваги на них ніхто не звертає – а якщо придивитися, то там стільки відкриттів можна зробити, що ого-го!

      Але хто на дискотеці буде розводитися про пташок? Тим паче, у тій какофонії, яку там називають музикою. Адже музика – це не лише ритм, це мелодика – а там про мелодику й мови бути не може… Ні, на дискотеці десь у місті я, може, і знайшов би, кому начіпляти локшину. Але туди йти лячно, тим паче самому. Туди й Іванюк, певно, сам піти побоїться – хтозна, на кого там можна нарватися. А мені про таке не варто й думати, тим паче, немає жодної гарантії, що там буде вона. А без неї – роботи мені немає, тільки по дискотеках шастати…

      Та й