Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

васалів. Струнка й витончена у своєму темно-синьому оксамиті, із розпущеним волоссям, як зображення янгола, вона досі не насмілювалася підвести погляд до нареченого. Коли дівчина побачила перед собою довгі носи черевиків, бо дивилася у підлогу, вона граційно й повільно, наче у придворному танці, присіла у реверансі. Рауль вклонився у відповідь і завмер у нерішучості. Аж тут мати трохи роздратовано нагадала йому вдягти обручку на палець дівчині. Він обережно випростав тонку білу руку з темного довгого рукава і з подивом виявив, що підкладка рукава у неї червлена, як кров. Пальці в дівчини були довгі, тонкі й прозорі, наче з воску. Для заручин графиня де Вандом віддала свій перстень із рожевими перлинами. Вдягнувши його, Рауль ще на мить затримав її завмерлу нерухому долоню. Ізабелла кинула на нього швидкий переляканий погляд темних очей і знову втупилася у біло-синій паркет підлоги. Від несподіванки той випустив її руку і стояв скам’яніло, не підводячи очей. І відразу ж сам на себе розсердився: хіба йому п’ятнадцять років, аби розгубитися у присутності такої юної дівчини, нехай і гарненької?

      Ізабелла теж стояла не рухаючись, зачаївши подих, з опущеним поглядом. Вона здавалась Раулю райським яблуком у своєму темному вбранні, з якого деінде проглядала червлена нижня спідниця, наче соковита оксамитна м’якота пещеного сонцем плоду. Придворне виховання диктувало юнакові щось сказати, та він, попри звичну красномовність, не міг добрати слів.

      – Дамуазель, я ще ніколи не був таким щасливим… – нарешті промовив молодий Вандом дещо приголомшено, ясна посмішка трималася на його вустах.

      Ізабелла повільно підвела погляд, зустрілася із його світло-блакитними очима й зрозуміла, що її воля витікає з неї, як вода з надщербленої посудини. Вона, наче захищаючись, щільно стисла вуста і втупилась у гентські шпалери на стіні. Рауль аж сяяв білозубою усмішкою, він був у такому захваті, що кожен порух її тонкого обличчя видавався йому бездоганним.

      До тієї миті, коли молодий Вандом уперше побачив Ізабеллу, вона була для нього не більше ніж втіленням обіцянки двох замків, що мала принести як посаг. Він добре усвідомлював свій обов’язок перед родиною: заручитись, одружитись, отримати посаг та якнайшвидше – сина. І не зважати на якісь дурниці – чи гарною буде наречена, чи буде йому до вподоби. Ніхто не перевірятиме, скільки свічок горить у подружній ліжниці та чи горять узагалі. Зрештою, при дворі повно гарних дам. Хтось буде щасливим у шлюбі, хтось – ні. Хтось відважиться завести коханця, а хтось усе життя буде мовчки терпіти нелюбого чоловіка у ліжку. Рауль де Вандом був ще надто молодий, аби перейматися подібними думками. Кожна вродлива жінка для нього була як красива квітка, до якої тягнеться рука, щоби зірвати і, помилувавшись, жбурнути геть. У шлюбі їхнього кола мало почуттів, лиш обов’язок. Його обов’язок як чоловіка – передовсім захищати дружину. Він ще раз подивився на Ізабеллу, на її білу, як сніг, шию у високому комірі й відчув хвилювання. Коли до звичного обов’язку додасться ще й трохи