Щось більше за нас. Владимир Винниченко

можна теж написати багато цікавого і повчального.

      Відмову В. Винниченка від, здавалося б, високих посад і його виїзд за кордон тодішня влада розцінювала як «каприз літератора». Але то було рішення політика, який більше думав про самостійність Української держави, ніж про урядові «лакомства нещасні». «І участь у Політбюро, – як він писав у “Справозданні з подорожи на Україну”, надрукованому у двох номерах віденської газети “Нова доба” (4 листопада та 18 грудня 1920 р.), – зовсім не така дурниця, як то можуть думати парубчаки, гілєрсофіли та всякі інші простачки. Політбюро ‹…› є дійсне, фактичне “правительство України” (оскільки його можна назвати правительством). Це в кожному разі є той центр, апарат, через який проходять усі накази й розпорядження Москви, який виконує ті накази, себто “урядує”. Бути членом цього центру це принаймні знати інтимну суть політики Москви на Україні, знати, в ім’я чого й для чого робляться всі ті антиреволюційні гидоти. А знаючи “інтимність” справжніх цілей Москви, можна хоч як-небудь протестувати проти них».

      Не примхами і не «капризами літератора», як це трактували «парубчаки» та «мальчики без штанів» із сивими бородами, а інтересами української революції і самостійної держави переймався В. Винниченко, коли приймав рішення про виїзд за межі України. «Українська політична дітвора без штанців» дуже швидко переконалася, з якою математичною точністю він прорахував події у так званих міждержавних стосунках між Москвою і Харковом.

      І оцінка такого вчинку не забарилася: V Всеукраїнський з’їзд Рад (відбувся 25 лютого – 3 березня 1921 р.) – «збіговище окупантських урядовців», призначених Москвою на посади «депутатів» од «рад» – окремою постановою оголосило В. Винниченка «ворогом народу» і «поза законом», після чого в радянській та закордонній пресі почалося шельмування В. Винниченка, який зміг надрукувати з цього приводу свою заяву лише в канадській газеті «Українські робітничі вісті» (13 квітня 1921 р.). «З 1902 року (з моменту першого арешту як члена соціалістичної організації. – С. Г.), – писав В. Винниченко, – я вже був поза законом насильників, гнобителів, експлуататорів, злодіїв, грабіжників і убійників працюючого люду. І як тоді вважав за честь бути ворогом царсько-жандармського “народу” й бути поза його законом, так і тепер з гордістю приймаю титул ворога непо-чекістського “народу” гнобителів, грабіжників і убійників і охоче, всею душею стаю поза його законом. Не тільки поза, але й проти, так само, як 23 роки стояв проти закону всякої реакції». Але царсько-жандармський деспотизм не мав такого цинізму, як бюрократична комуністична олігархія, яка, поставивши письменника «поза законом», друкує його літературні твори у виданнях із портретом автора і передмовою про нього, де називає «ворога народу» «пролетарським письменником, революціонером, виразником працюючих масс і т. п.». Але коли автор звертається до видавців із проханням сплатити гонорар,