Син Вовка. Джек Лондон

великий Крук. Тому я кладу дарунки до ніг твоїх, тому я й прийшов узяти твою дочку.

      Старий ватаг загорнувся в хутро, свідомий своєї царської величі, і з відповіддю не поспішав. Тим часом до вігваму прошмигнув хлопчисько, переказав, що ватага кличуть на раду старшини і зразу ж зник.

      – О білий чоловіче, якого ми назвали Пострахом лосів, а ще звемо Вовком і Вовчим сином. І Ми знаємо, що ти походиш від могутнього племені, і були горді вітати тебе за гостя на потлачі, проте лосось не пара моржеві, так само Крук не пара Вовкові.

      – Неправда! – скрикнув Макензі. – Я бачив Крукових дочок у Вовчих таборах – у Мортімера, в Треджідга й у Бернебі; вони прийшли до їхніх вігвамів два кригоплави тому. І я чув ще й про інших, хоча на власні очі їх не бачив.

      – Ти правду кажеш, сину мій, але то погана злука, однаково, що спарувати воду з піском або сніжинку з сонцем. А ти, бува, не зустрічав Мейсона та його скво? Ні? Він перший із Вовків прийшов десять кригоплавів тому. І з ним був велетень, гнучкий, як лоза, і дужий, як ведмідь, а серце мав, як літній місяць уповні. Його…

      – Та це ж Мелмют Кід! – перебив Макензі, пізнаючи з опису добре відому в північних краях постать.

      – Так, це він, велетень. Але чи не бачив ти Мейсонової скво? Вона була рідна сестра Заринщина.

      – Ні, ватаже, але я чув про неї. Мейсон… далеко, далеко на півночі ялина, снігом і роками обтяжена, роздавила його. Та його кохання було велике, й він мав багато золота. Жінка взяла золото, взяла сина, що чоловік їй залишив, і подалася в довгу мандрівку, а через безліч снів прибула до землі, де й узимку світить сонце. Там вона живе й досі. Там немає ані кусючого морозу, ані снігу, там улітку опівночі не світить сонце і нема темряви в зимові полудні.

      Прийшов другий посланець кликати ватага на раду й перепинив їхню мову. Макензі, виштовхуючи його в сніг, скинув оком надвір і помітив, що перед вогнищем похитуються постаті, почув ритмічний спів чоловічих басів і зрозумів, що то шаман роздмухує гнів свого народу. Не можна було гаятись далі. Він знов обернувся до ватага.

      – Слухай! Я хочу взяти твою дочку. А ось глянь! Тютюн, чай, багато мірок цукру, теплі укривала, хустки гарні й великі; а оце справжня рушниця й багато куль до неї та пороху.

      – Ні, – відповів старий, перемагаючи спокусу, що охопила його на вигляд таких скарбів, розкладених перед ним. – Он там зібрався мій люд, і він не хоче, щоб я віддавав тобі дочку.

      – Але ж ти – ватаг.

      – Проте юнаки лютують, що Вовки забирають наших дівчат, і їм нема з ким одружитися.

      – Слухай, о Тлінг-Тінегу! Ще ніч не обернеться на день, як Вовк пожене своїх собак до Східних гір і ще далі, аж до країни Юкону. І Заринска буде протоптувати стежку його собакам.

      – А може, ніч не дійде й половини, як мої юнаки кинуть Вовкове м’ясо собакам, а кістки його лежатимуть під снігом, аж доки весняне сонце розтопить той сніг.

      Це була погроза у відповідь на погрозу. Бронзове обличчя Відлюдькове спалахнуло.