Название | Син Вовка |
---|---|
Автор произведения | Джек Лондон |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Зарубіжні авторські зібрання |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1899 |
isbn | 978-966-03-9086-7 |
Я, Кіде, вже небіжчик. Проживу днів три, чотири найбільше. А вам доведеться йти далі. Мусите йти. Пам’ятай, це ж моя дружина і мій син… Ох, господи! Аби тільки був хлопчик! Вам не можна лишатися при мені… Я наказую вам іти далі. Вволіть мою передсмертну волю.
– Дай мені три дні, – благав Мелмют Кід – Може, тобі покращає або щось інше нагодиться.
– Ні.
– Лише три дні.
– Ви мусите йти звідси.
– Два дні.
– Це моя дружина і мій син, Кіде. Не проси мене такого.
– Один день.
– Ні, ні! Я велю…
– Один тільки день. Ми якось розтягнемо харчі, а я, може, заб’ю лося.
– Ні… або добре: один день, але ні хвилини більше. Тільки, Кіде, не… не лишай мене самого стрічати смерть. Один постріл, раз потягти за курка. Ти розумієш. І не забувай! Не забувай, що то плоть од плоті моєї, і я не доживу, щоб побачити його.
Поклич сюди Рут. Я хочу попрощатися з нею, сказати, хай дбає про хлопця й не чекає, доки я помру. Як я їй цього не скажу, то вона ще не схоче йти з тобою. Прощавай, друзяко, прощавай. Стривай, Кіде… я… треба копати вище скелі, коло зсуву. Там я намивав на сорок центів золота з одного заступа. А ще, Кіде… – Мелмют Кід нахилився нижче, щоб почути останні пригаслі слова людини, яка, помираючи, переборола власні гордощі, – Пробач мені, що… ти знаєш… Кармен.
Залишивши жінку, що потиху плакала над своїм чоловіком, Мелмют Кід натягнув на себе парку[1], почепив лижви, узяв рушницю і подався в ліс. Кідові не в первину були суворі випробування Півночі, але ще ніколи не доводилося йому стояти перед таким важким завданням. Абстрактно беручи, це була проста математична формула: троє життів проти одного, на смерть рокованого. Але тепер він вагався. П’ять років плекали вони свою щиру приязнь, завжди поруч на річках і стежках, у таборах і в копальнях, віч-на-віч зі смертю, на ловах, і в повінь, і в голод. Ця приязнь була така велика, що він не раз відчував дивні ревнощі до Рут із першого ж дня, як вона стала межи ними. А тепер треба було самому покласти край їхній приязні.
Він благав у Бога послати йому лося, одного тільки лося, але вся дичина наче покинула той край. Коли смеркло, змучений мисливець насилу побрів до табору голіруч і з важким серцем. Дике собаче виття й пронизливий Рутин крик змусили його наддати ходи.
Примчавши до табору, він побачив, що жінка вимахує сокирою серед зграї розлючених собак. Собаки зламали залізний закон своїх господарів і накинулися на харчі. Кід прилучився до бойовища, орудуючи рулею, і знову відбулася предковічна жорстока трагедія природного добору. Рушниця й сокира розмірено здіймалися й опускалися, влучали й схиблювали; гнучкі тіла з дикими
1