Син Вовка. Джек Лондон

ту зневагу, але тепер вона виливалася бурею різноманітної лайки, що сипалась на голови Ка-Чукте й Гоугі. Вони корилися йому, як пара кусливих собак, – занадто боязкі, щоб напасти, але занадто вовкуваті, щоб ховати свої ікла. На них було страшно глянути. Та й на Ситку Чарлі теж. Обличчя – сама лише шкіра та кістки; вилиці їм укривали огидні струпи, що від морозу тріскалися й знову стягувалися; з розпачу й голоду очі світилися похмурим вогнем. Людям у такому стані не можна довіряти, якщо вони не відають ні честі, ані закону. Ситка Чарлі це знав, отож десять ще днів тому змусив їх покинути рушниці разом із рештою таборового спорядження. Рушниці лишилися тільки в нього й капітана Епінгвела.

      – Гайда, розкладайте багаття, – наказав він, витягаючи коштовну коробку з сірниками й клапті сухої березової кори.

      Обидва індіяни понуро взялися збирати сухе гілля та ріща. Вони були знесилені й часто спинялися; як нахилялись, то паморочилася голова, а як ішли заточуючись, то коліна їм торохкотіли одне об одне, мов кастаньєти. Щоразу, дошкандибавши до багаття, вони хвилину перепочивали, неначе тяжко хворі або смертельно зморені. Часом погляд їм затуманювала терпляча покора німого страждання; а то знову він спалахував несамовитою жадобою життя, що, здавалось, от-от вибухне диким криком, лейтмотивом усього живого: «Я хочу жити, хочу жити!»

      З півдня подихнув вітер, боляче щипаючи за незахищене обличчя й вогненними голками заганяючи мороз крізь хутро й м’язи аж до кісток. Тому, як вогонь розгорівся добре і навкруг нього розтанув сніг, Ситка Чарлі примусив своїх збайдужених товаришів допомогти йому нап’ясти заслону. То була дуже проста річ – укривало, нап’яте рівнобіжно до вогню з того боку, звідки вітер віє, нахилене градусів на сорок п’ять. Воно заступало від холодного вітру й одбивало тепло назад, донизу, на тих, що шукали під ним захистку. Потім постелили зеленого ялинового гілля, щоб не сидіти просто на снігу. Коли скінчили цю роботу, Ка-Чукте й Гоугі взялися до своїх ніг. Замерзлі мокасини дуже підтопталися в довгій дорозі, а гострі крижини на річкових зашеретах і геть пошматували їх. Сиваські шкарпетки були такі ж самі порвані; коли вони розмерзлися і їх постягали, то мертво-білі кінчики пальців, у різному стані змертвілості, самі розповіли просту оповідь про мандрівку.

      Сноски

      1

      Парка – верхній зимовий одяг з необробленої шкури.

      2

      Чечако – новак-золотошукач.

      3

      Потлач – в індіян північно-західного узбережжя Америки учта, що на ній господар обдаровує гостей або ж знищує своє майно