Син Вовка. Джек Лондон

певна й Грейс, бо усміх грав у неї на устах, як вона глянула на священника.

      – Дитино моя, – почав той, – серце мені крається з жалю до вас. Ваша мрія чудова, але вона не може справдитися.

      – А то через що, панотче? Я ж погодилася.

      – Ви самі не знаєте, що робите. Ви не подумали за присягу, що її склали перед богом тому, кого назвали своїм чоловіком. Мій обов’язок нагадати вам тепер про святість такої обітниці.

      – А як я розумію її святість і все ж відмовляюся від неї?

      – Тоді бог…

      – Який бог? Бог у мого чоловіка такий, що я не можу його визнавати. Отже, є багато богів.

      – Дитино! Не кажіть такого! Ох! Ви так не думаєте, я розумію. В мене теж були такі хвилини. – На мить він перелинув у свою рідну Францію, і жінку, що сиділа перед ним, заступила інша, з задуманим обличчям і сумними очима.

      – Що ж, панотче, виходить, мій бог покинув мене? Я не грішніша за інших жінок. Я тяжко горювала з ним, за що ж я маю страждати й далі? Чому мені не зазнати хоч трошки щастя? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!

      – Не бог покинув вас, а ви покинули бога. Вернітеся. Здайтеся на його волю, і темрява зникне. О дитино моя…

      – Ні, шкода й мови. Як я собі постелила, так і висплюся. Я не повернуся. А якщо бог мене покарає, то вже якось витерплю його кару. Ви цього збагнути не можете. Ви ж не жінка.

      – Моя мати була жінка.

      – Так, але…

      – І Христос народився від жінки.

      Вона не відповіла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Грейс сперлася ліктем на стіл, на обличчі її написана була рішучість. Усміх зник. А панотець Рубо розпочав з іншого боку.

      – У вас є діти?

      – Колись я хотіла їх мати, але тепер ні. І я рада, що нема.

      – А мати?

      – Мати є.

      – Вона вас любить?

      – Так.

      Вона відповіла пошепки.

      – А брат? Ні, це не те, він чоловік. А сестра є?

      Вона, тремтячи, кивнула головою.

      – Молодша? На багато?

      – На сім років.

      – І ви добре все зважили? Подумали про них? Про свою матір? І свою сестру? Вона стоїть на порозі свого жіночого життя, і ваш нерозважний вчинок може мати велику вагу для неї. Чи ви могли б піти до неї, подивитися на її свіже молоде личко, взяти її руку в свою, притулитися своєю щокою до її щоки?

      На цю мову їй в уяві постали такі живі образи, що вона не витримала.

      – Годі! Годі! – закричала Грейс і зіщулилася, як собака під батогом.

      – Вам доведеться зважити на все це; то краще зважте тепер, завчасу.

      У погляді його світилося глибоке співчуття, але вона того не бачила, обличчя ж його, тремтячи з нервового напруження, було незламне. Опанувавши себе, насилу стримуючи сльози, вона підвела голову.

      – Я подамся далеко. Вони ніколи мене не побачать і врешті забудуть. Я немов умру для них. І… і я поїду з Клайдом… сьогодні.

      Здавалося, що вже на тому кінець. Вортон ступив наперед, але священник звів руку й спинив його.

      – Ви хотіли мати дітей?

      Грейс мовчки кивнула головою.

      – І