Син Вовка. Джек Лондон

підвівся, втираючи кров з уст.

      – Я ніколи не лишаюся боржником. Не думай собі, що й цього разу я не розквитаюсь.

      – Мене ще зроду ніхто не називав брехуном, – була чемна відповідь. – І хай мене дідько вхопить, коли я не допоможу тобі розквитатися зі мною будь-яким способом.

      – У тебе й досі той тридцять вісім на п’ятдесят п’ять?

      Лон потакнув.

      – Ти б добув собі кращий калібр. А то мій револьвер попробиває в тобі такі дірки, як горіхи.

      – Не бійся. Мої кулі хоч і мають м’які носики, зате б’ють влучно і вилітають з другого боку сплющені в кружечок. А коли я матиму приємність бути до твоїх послуг? Біля ополонки гарне місце.

      – Не погане. Будь там рівно за годину, тобі не доведеться довго чекати на мене.

      Обидва надягли рукавиці й вийшли з поста, дарма що товариші вмовляли їх помиритися.

      Почалося все з дрібниці, однак у таких упертих і запальних людей дрібниці швидко розростаються у велику образу. Окрім того, в ті часи ще не здогадалися розморожувати ґрунт і добувати золото взимку, тож люди з Сорокової Милі, замкнені в таборі тривалою арктичною зимою, робилися обважнілі від переїдання й примусових лінощів і такі дратівливі, як бджоли наприкінці літа, коли вулики переповнені медом.

      У Північній Країні тоді ще не існувало правосуддя. Кінна поліція теж була справа майбутнього. Кожен сам міряв образу й визначав кару, залежно від того, як вона йому допекла. Рідко коли громада втручалася в такі справи, і ніколи за всю похмуру історію табору на Сороковій Милі не порушувано восьмої заповіді.

      Здоровило Джім Белден поспішно скликав раду. Відлюдька Макензі настановили головувати й відрядили посланця до панотця Рубо, щоб і той прийшов на допомогу. Вони розуміли, що становище їхнє парадоксальне. Можна було втрутитися й не допустити до поєдинку, однак це суперечило б їхнім власним поглядам, хоч їм і дуже хотілося, щоб товариші не стрілялися. З одного боку, їхня простацька давня етика визнавала право кожного ударом відплачувати за удар, але ж вони ніяк не могли погодитися на те, щоб двоє добрих товаришів, таких, як Бетлз і Мак-Фейн, зійшлися у смертному герці. Теоретично вони вважали за боягуза того, хто уникає бою, коли йому виклик кинуто; проте, як самі зіткнулися з такою справою, то не хотіли, щоб вона дійшла кінця.

      Зненацька нараду було перервано. Надворі зарипіли мокасини, почувся крик, а тоді постріл револьвера. Двері шпарко відчинилися, й увійшов Мелмют Кід, весело поблискуючи очима. В руці він тримав кольта, з якого ще курився дим.

      – Поклав на місці. – Він замінив порожню гільзу й додав: – Твого собаку, Відлюдьку.

      – Жовте Ікло? – спитав Макензі.

      – Ні, того клаповухого.

      – До біса! Таж він був здоровий!

      – Вийди подивися.

      – А врешті, воно й краще. Я таки боявся, що він заслабне. Сьогодні вранці вернувся Жовте Ікло і добряче покусав його, та й мене мало не повдовив: кинувся на Зарински, але вона метнула йому спідницею межи очі й викрутилася. Тільки того, що порвала спідницю та добре викачалася у снігу.