Диктатор. Сергій Постоловський

його Погодін. – Просто взяв і зробив, що я тобі сказав.

      – Але ж чечени…

      – То не мій клопіт. Хлопець має бути за вказаною адресою максимум через три години. Усе! Вільний!

      Олег сидить на зашарпаному дивані у незнайомій йому квартирі, а навпроти нього стоїть чоловік, якого він бачить уперше. Шевцов не розуміє, хто цей чоловік і до чого він тут. Незнайомець сідає у крісло навпроти Олега і говорить:

      – А тепер розповідай. Тільки чесно. З самого початку і до того моменту, як ти дістався дверей цієї квартири.

      – Хто ви? – вичавлює з себе Олег, але відповіді на поставлене питання так і не отримує.

      Мовчання затягується. Погодін не квапить хлопця, розуміючи його страх та розгубленість. Він вивчає Шевцова, дає йому шанс розповісти усе самому, без зайвих потуг.

      – Гаразд, – врешті-решт каже Погодін. – Почнемо з елементарного. Твоє ім’я.

      Недовірливий проблиск вовчих оченят. Насторога у кожному подиху та русі. Шмигання носом і синці на усьому обличчі.

      «А тебе вправно били, хлопче, – думає Погодін. – Але то нічого. Сильнішим будеш».

      – Мене звати Олег. Олег Шевцов, – говорить хлопець.

      – Приємно познайомитись. Називай мене Іван Вікторович.

      – Це ваше справжнє ім’я?

      – Це моє єдине ім’я, – чесно бреше Погодін.

      – Я вам не вірю.

      – Байдуже. Це не має жодного значення. Розповідай про себе. З якої ти сім’ї, де живеш, де навчаєшся, що любиш, чим захоплюєшся. Окрім дівчат, звісно. Це твоє захоплення мені вже відоме.

      Шевцов починає розуміти, що той Іван Вікторович – не якийсь собі дядько з вулиці. У незнайомці відчувається сила. І можливості. А тому Олег думає декілька хвилин і приймає єдине правильне рішення, яке кардинально змінює усе його подальше життя.

      Погодін слухає хлопця, бачить в ньому потенціал, вирішує узяти його до своєї команди і після сповіді Шевцова питає:

      – Ти не любиш чеченців?

      – Я не люблю усіх, хто має нахабство вважати себе кращим за росіян.

      – Ти готовий вбивати за свою батьківщину?

      Олег дивиться Погодіну в його темні очі і дає чесну відповідь:

      – За Росію я готовий не тільки вбивати, але й помирати. Смерть не страшна, коли знаєш, що вона не даремна.

      «Фанатик-націоналіст. Ще не зовсім сформований, але то нічого. Ми допоможемо йому стати гідним солдатом своєї країни», – резюмує ту дивну зустріч Погодін, і вже за тиждень Олег Шевцов починає життя, яке бачив тільки у бойовиках американського та вітчизняного виробництва.

      2014 рік

      – Це наша земля, і ми зобов’язані її повернути. Американці здійснили державний переворот в Україні. Київ захопили бандерівці та фашисти. На вулицях убивають тільки за одне російське слово, грабують пенсіонерів та ґвалтують жінок. Росія не має права покинути напризволяще своїх людей. Ми повинні захистити усіх російськомовних громадян! Де б вони не проживали. В якій би точці земної кулі не знаходилися. Якщо Захід фінансує відвертих фашистів, що ж, ми навчимо їх поважати