Диктатор. Сергій Постоловський

С’юті дозволяє йому напитися.

      За два дні після вибухів у Сараєві починається перша широкомасштабна військова операція в історії НАТО. Бомбардувальники F16 з’являються над Боснією. США досягають своєї мети і за два тижні після початку операції боснійські серби погоджується на умови НАТО. Історія котиться далі, а з нею світом котяться ті двоє – Майкл С’юті і Томас Лейл – вправні лицарі своєї брудної справи.

      2013 рік

      Коли йому сильно кортіло жінки, він брав планшет, включав порносайт і задовольняв свої чоловічі потреби власноруч. Томас Лейл не мав права навіть на повію, на випадкове знайомство, тим паче на шалений роман з вродливою українкою. Сказати чесно, він міг собі дозволити жінку. Але після ночі кохання йому б довелося її вбити. А він не хотів зайвих жертв, адже мертві були попереду. Вони виднілися йому крізь час, майоріли своєю трагедію в його снах, входили холодом у його розум. Він знав, що нова українська революція не буде схожою на попередню. Професійний досвід не говорив, а кричав Лейлу, що то буде кривава і несправедлива бійня, в якій він, агент ЦРУ, теж відіграє свою роль. Проте яку саме, він ще не знав.

      До Києва йшов холод. За місяць мала бути зима. Томас Лейл не любив зиму, тим більше чужу зиму. Навіть не європейську, а пострадянську, з густим снігом і холодними стінами його квартири, з суцільними згустками багнюки під ногами й непривітними, сірими від втоми і червоними від горілки та морозу обличчями навкруги.

      На початку листопада він змінив квартиру і виходив з неї раз на тиждень, аби поповнити провіант. Очікування – невід’ємна складова нав’язаної Майклом С’юті професії, подобалася Томасу найбільше. Адже в хвилини спокою він мав змогу залишатись наодинці зі своїми думками, поринати у ті світи, в яких йому ніколи не жити, обирати собі шлях, яким він ніколи вже не піде, кохати саме тих жінок та уявляти їх із собою поруч, з якими він ніколи не буде разом. То був прихований театр одного актора, в якому кожна романтична історія, кожне комедійне дійство, кожна побутова сцена лилися в його серце суцільною трагедією. Він не мав сили над своїм життям, не був господарем власної долі, не належав самому собі, адже ось вже як двадцять років за нього усе вирішували інші.

      Спочатку, коли він тільки-но вбив перших у своєму житті мусульман під Сараєвом, його бентежила думка про майбутнє. З роками жертви множились, повалених урядів ставало більше, розбитих доль та понівечених життів – тим паче. І думка про майбутнє бігла собі геть незнаними та байдужими для нього стежками, лізла в чужі голови, аби бентежити інших, незнайомих йому людей, завдати клопоту будь-кому, але не йому.

      Томас Лейл навчився абстрагуватися від людського горя. Він зневажав чужі сльози. Так було легше рухатися уперед. Так було легше виконувати нові завдання. Так було легше не збожеволіти, не зламатися, як це свого часу зробив його рідний дядько.

      – Бідолашний Френк. Я був упевнений у ньому навіть більше, ніж в собі. Життя доволі цікава річ. Ніколи не знаєш, що буде за черговим перехрестям, – сказав