Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа. Андрис Лагздукалнс

та, пригубивши, підійшов до столу.

      – Як щодо моєї частки? – чоловік, трохи соромлячись, відвів очі від вмісту келиха й поглянув графу в обличчя.

      – Ти ж у курсі моїх нинішніх справ. Криза, що наближається, витягнула всі мої кошти. Наступна осінь буде для всіх великою несподіванкою. Тому продаж стилетів дасть мені змогу залишитися нагорі й навіть піти уперед, залишивши позаду більшу частину конкурентів.

      – Наскільки мені відомо, в Парижі вам запропонували п'ятдесят мільйонів англійських фунтів. За сьогоднішнім курсом в євро це значна сума. Думаю, що нічого не завадить вам додати до мого гонорару пару мільйонів? – він знову запитально поглянув на графа.

      – Два мільйони? Та ти з глузду з'їхав! Я не витрачу жодного су зверху тієї суми, про яку ми домовлялися. Вона вже надійшла на твій рахунок у банку. Найбільше, на що ти можеш ще розраховувати, – це сто п'ятдесят тисяч, які я приготував для тебе готівкою. Знаючи за твою жадібність та любов до грошей, я подбав заздалегідь.

      Граф підвівся з-за столу й, підійшовши до прихованого за картиною сейфу, набрав код на панелі електронного замка.

      Рух відвідувача був блискавичним. Кілька крапель з синього флакона, умить розчинилися у вмісті келиха графа. Бажаючи приховати своє хвилювання, чоловік відвернувся та почав розглядати картину, закріплену на протилежній стіні.

      – Ось, тримай! – граф кинув на стіл кілька пачок грошових купюр у банківському пакуванні. – Тут сто п'ятдесят сім тисяч. Це гідна винагорода за твої труди. Тобі вистачить на твоїх повій та на відкриття власної справи. Але ж ти не збираєшся застосовувати свої знання на ділі? Чи не так? Тобі до вподоби робота на будь-кого, але не на себе. Ті твої писульки, які ти мені час від часу підсовуєш, нікуди не годяться. Якщо ти вкладеш у них гроші, то неодмінно прогориш. Ніхто не стане друкувати ці книги, ніхто не стане їх купувати, а тим паче – читати. Та й книгами їх можна назвати через силу, – граф однією рукою взяв зі столу келих, а іншою – стилет.

      Граючи лезом, що виблискувало у полум'ї каміна, він пригубив коньяк й зневажливо озирнувся на свого гостя.

      – Хапай гроші та забирайся геть з мого дому. Я не бажаю більше бачити твоє обличчя! – граф допив коньяк і, поставивши келих на стіл, підкурив сигару від вогню золотої запальнички.

      – Добре. Я візьму ці гроші. Але ви помиляєтеся, вважаючи, що я на цьому заспокоюсь! В недалекому майбутньому я отримаю набагато більше грошей! Вам не варто настільки зневажливо ставитися до мене! Можливо, я б змирився з вашою оцінкою моїх ділових якостей, але мою творчість ви не маєте права засуджувати! Ви той, хто в своєму житті не написали й пари римованих рядків, не кажучи вже за прозу. Ви живете в відблисках слави цієї талановитої дівки, яку підібрали на смітнику й використовуєте замість повії, не бажаючи мати від неї дітей! Як ви можете мене засуджувати?

      – Що це з тобою коїться? Відколи ти почав розмовляти зі мною в такому тоні? Куди поділася твоя плебейська подяка та схилена голова? – граф здивовано поглянув на