Ляльковий дім. Генрик Ибсен

Лінне (гірко сміється і гладить Нору по голові). Часом буває, Норо.

      Нора. Зовсім сама. Як тобі, мабуть, було тяжко. Я маю троє чудових дітей. їх саме немає тут, вони гуляють надворі з нянькою. Але розкажи мені все про себе.

      Фру Лінне. Ні, ні, краще розказуй ти.

      Нора. Ні, спершу ти. Сьогодні я не хочу бути егоїсткою. Сьогодні я хочу думати тільки про твої справи. Та одне все-таки скажу. Ти знаєш, яке велике щастя нам випало цими днями?

      Фру Лінне. Ні. Яке?

      Нора. Уяви собі, мій чоловік стане директором Акціонерного банку.

      Фру Лінне. Твій чоловік? Як пощастило!

      Нора. Так, неймовірно пощастило. Адвокатська праця не дає твердого заробітку, а надто як берешся тільки за чисті, чесні справи. Торвальд, певна річ, за інші ніколи й не брався, і я була цілком згодна з ним. Тож розумієш, які ми раді! Він обійме посаду вже з нового року і буде отримувати велику платню й великі відсотки. Тоді ми зможемо жити зовсім інакше, як жили досі, – так, як самі захочемо. Ох, Кристино, яка я щаслива! Бо ж чудово мати багато грошей і нічим не журитися. Правда?

      Фру Лінне. Так, звичайно, чудово мати все необхідне.

      Нора. Не тільки необхідне, а й багато-багато грошей!

      Фру Лінне (усміхається). Норо, Норо, ти й далі така сама легковажна? У школі ти була великою марнотраткою.

      Нора (стиха сміється). Торвальд і тепер так каже. (Сварить пальцем.) Але «Нора, Нора» не така вже й навіжена, як вам здається. Нам справді не так жилося, щоб я могла тринькати гроші. Нам обом доводилося працювати.

      Фру Лінне. І тобі?

      Нора. Так, я робила різні дрібниці, вишивала, плела, гаптувала тощо. (Рвучко встає.) Ти ж бо знаєш, що Торвальд залишив працю в міністерстві, коли ми одружилися. Не мав ніяких надій на підвищення, а йому треба було заробляти більше, ніж доти. Але першого року він страшенно перевтомлювався. Йому доводилося брати всяку додаткову роботу, ти ж розумієш, і він працював з ранку до пізнього вечора. Зрештою він не витримав і захворів, хвороба була смертельна, й лікарі сказали, що йому необхідно поїхати на південь.

      Фру Лінне. Чула. Ви, здається, пробули цілий рік в Італії?

      Нора. Так. Повір, що нам нелегко було зрушити з місця. Івар тоді щойно народився. Але, звичайно, довелося їхати. Яка то була дивовижна подорож! І вона врятувала Торвальдові життя. Та скільки це коштувало, Кристино!

      Фру Лінне. Уявляю собі.

      Нора. Тисячу двісті спецій-далєрів.[1] Чотири тисячі вісімсот крон. Купу грошей.

      Фру Лінне. Справді багато, але принаймні велике щастя, що вони знайшлися.

      Нора. Скажу тобі, що їх нам дав батько.

      Фру Лінне. Он що. Здається, він десь тоді й помер.

      Нора. Так, Кристино, тоді. І подумай, я не могла поїхати й доглянути його. Я от-от мала народити Івара і повинна була доглядати тяжко хворого Торвальда. Сердешний батько! Я так його любила, Кристино. Це найбільше горе, якого я зазнала, відколи вийшла заміж.

      Фру Лінне. Я знаю, ти його дуже любила. І ви зразу поїхали до Італії?

      Нора. Так, ми ж бо вже мали гроші, і лікарі квапили нас. Тож через місяць ми поїхали.

      Фру Лінне. І твій чоловік повернувся цілком здоровий?

      Нора.

1

Спеції-далери – крупна норвезька монета кінця ХІХ століття.