Ім’я дитини в українській родині. Любомир Белей

іменника почалося з виокремлення іменних варіантів, які з-поміж розмаїття християнських варіантів імен могли претендувати на статус офіційних. Офіційні іменні варіанти мали бути за формою українські, тобто цілком відповідати структурним особливостям української мови, мати значний ареал поширення та бути нейтральними щодо емоційно-оцінного забарвлення. В умовах бездержавності, відсутності національно свідомої буржуазії процес творення національного іменника українців став справою українських письменників та лексикографів. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, а особливо Тарас Шевченко та Панько Куліш у власних літературних текстах, окрім іншого, творять реєстр українських літературних імен, окреслюючи емоційно-оцінні конотації кожного з уживаних ними імених варіантів. Герої І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, П. Куліша називаються звичними для народнорозмовного мовлення українців, а головне – витвореними у надрах української культури іменними варіантами Василь, Гриць, Грицько, Марко, Микола, Павло, Петро, Семен, Степан, Ярема, Ганна, Катря, Маруся, Наталка, Оксана, Орися та ін., вживання яких до того у літературних творах, а також в офіційних текстах було дуже обмеженим. Українські письменники другої половини XIX століття також іменують своїх персонажів традиційними українськими народнорозмовними варіантами імен, чим утверджують засади реалізму в їх вживанні.

      До витворення світського національного іменника українців долучилося також і багато письменників, учених, культурно-громадських діячів XIX століття, які поділяли принципи панславізму або симпатизували ідеї єдності всіх слов'янських народів. Такі діячі особливу роль відводять відродженню та якнайширшій популяризації давніх, дохристиянських, імен. Дохристиянські імена, слов'янські за походженням, розглядалися ними як засіб маніфестації слов'янського походження їх носіїв, що мало особливе значення для українців, які жили в умовах неслов'янської Австро-Угорської імперії. Так, на Галичині члени Руської трійці та ідейно близькі до них діячі для пропаганди ідеї слов'янської єдності прийняли давні слов'янські імена, якими часто підписували свої твори: Маркіян Шашкевич – Руслан, Іван Вагилевич – Далибор, Яків Головацький – Ярослав, Григорій Ількевич – Мирослав. Очевидно, не без впливу панславістських ідей Іван Франко у ранніх творах також широко використовував дохристиянські та слов'янські за походженням імена на зразок Всеволод, Владибор, Володимир, Володар, Люмир, Ростислав, Ратибор, Святослав, Славой, Яромир, Ярослав, Людиша, Мирослава тощо, чим також сприяв відродженню їх в активному вжитку українців XIX—XXI століть.

      Добре усвідомлюючи надзвичайно важливу роль власних імен людей у лексичному складі української мови, Б. Грінченко знайшов можливість долучити до «Словаря української мови» додаток «Хресні імена людей», сформований головним чином на базі традиційних народнорозмовних українських варіантів