Хотин. Ю. В. Сорока

пугу!

      Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:

      – Козак з лугу!

      – А з якого лугу – чи з Великого, чи з Малого? – почув у відповідь.

      – З Великого!

      – Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?

      – Троє.

      – Виїздіть на шлях!

      Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнівів не могло бути – перед ними стояли запорожці. Друзі поховали зброю.

      – Хто такі? – уже спокійно запитав старший.

      – Переяславці, а ти що, Мисюро, не признаєш?

      Опасистий Мисюра придивився.

      – Непийпиво! – зрадів він. – Ну то з тобою Горбоніс та Кульбаба, можна й не гадати!

      – Яким вітром?

      – Попутним.

      Мисюра повернувся до запорожців, що стали позаду.

      – Поїхали, – а Микиту запитав:

      – Ви з нами чи до коша?

      – До коша. Треба кошовому показатися.

      – Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такі байки розповідає, з кульбаки впадеш!

      – А! Ну, це він вміє! – протягнув Микита.

      Не прощаючись, дозорці поїхали вперед, а Микита, Максим та Андрій залишилися чекати загін, що його перед цим обігнали. Спішившись, пустили коней на пашу – у дорозі доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалині з'явились темні ряди війська. Небо стрімко сіріло, розмежовуючи день і ніч.

      Попереду, за хорунжим із військовою хоругвою і бунчужним з бунчуком, верхи на буланому коні їхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивілими вусами, середнього зросту й сухорлявої статури. Навіть у ранішніх сутінках можна було помітити бронзовий загар, що вкривав відкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзів.

      – Давайте, братчики, їдьте до курінного. Я зараз…

      Він порівнявся з кошовим і поїхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.

      – Хто з тобою, Микито? – запитав той після коротких привітань.

      – Андрій Кульбаба та Максим Горбоніс.

      – Де вас чорти носять?

      – У степу були, полювали…

      – Гармат що, не чули?

      – Де ти їх у біса почуєш… Аж до Савур-могили добігли.

      – Занесло ж вас! Я вже почав непокоїтися. Хвилон Беркут, курінний ваш, уже плечима знизує: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.

      – Не напались… Але набридло у курені воші бити, жиру наїдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув їх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три дні наздоганяли.

      Кошовий зітхнув.

      – Ех, Микито, часом і сам би все покинув – та у плавні чи у степи… Та де там!

      У голосі кошового Микита відчув сум. Вони як старі товариші були близькі один одному, і Микита, як ніхто інший, бачив у кошовому такого, як сам, лише відміченого довірою товариства за свої здібності, військовий талант і щастя.

      – Розумію, – коротко кинув він.

      – Знаєш, куди йдемо?

      – Казали,