Хотин. Ю. В. Сорока

Читать онлайн.
Название Хотин
Автор произведения Ю. В. Сорока
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-5440-1



Скачать книгу

так, як у нас. Там дещо інші вітри віють. І лях там вплив має, хоч на перший погляд і не видно.

      Деякий час їхали мовчки. Навкруги вже блищав щирими росами світанок, а смужку неба позаду перекреслив багрянець нового сонячного дня. На бірюзових просторах неба не було ні хмарини.

      – Гаразд, Микито, їдь до куреня. Та скажи там, щоби тихіше, матері їх лихо! Не запорожці ідуть, а баби на ярмарок.

      Микита притримав коня і незабаром приєднався до переяславців. Знявши шапку, привітався з курінним, далі почув кілька привітань, махнув головою у відповідь. Перекинувся кількома словами з балакучим Товкачем і замовк. Тримав коня кроком серед інших комонних, мов і не було кількох останніх днів, а він уже досить давно отак подорожує серед своєї козацької родини.

      З голови не йшла розмова з кошовим. Семен, здається, щиро зрадів йому. Розмовляв як з рівним. А хіба воно не так? І Микита пригадав, як ось такого самого літнього сонячного ранку, який відсунувся у часі вже на двадцять із лишком літ, стояли вони з Семеном біля Січової брами і глипали здивованими очима на пишне свято життя, що розкрилося перед ними після сотень верст диких безлюдних степів. Базавлук, тоді ще зовсім молодий, усе ще добудовувався. Власне, не сам острів, а фортеця, яка отримала його назву. Стукотіли сокири у передмісті, зводячи все нові й нові кузні, крамниці, млини, рудні, шинки і ще біс його знає що з потрібного козацькій столиці. Чорніли свіжою землею вали і подекуди ще не потемнів під дощами частокіл. А там, за ворітьми, навколо великого майдану, тиснулися довгі приземисті будівлі куренів, покриті дереном. Розписані веселими фарбами, дивилися вони у світ підсліпуватими блюдцями віконець. В одному місці розступалися, шанобливо посуваючись перед спорудами січової церкви, військової канцелярії і будинками старшини. І скрізь: на майдані, між куренями, на колодах, у траві і на гарматах перед пушкарнею – сиділи, стояли, ходили і лежали сотні запорожців.

      Вони йшли поміж цими купами веселих людей, розкривши роти, і не знали, до кого підійти. Розглядали чубатих запорожців у різнобарвних каптанах, білих сорочках або й оголених, у самих лишень шароварах. Укритих бронзовим загаром, що підкреслював міцні вузли м'язів під шкірою. Усе було новим, усе заворожувало, а особливо зброя. Микита з дитинства мріяв про шаблю й пістолі, але бачив лише нудні молитовники. Батько був священиком і мав хоч невелику, але прибуткову парафію, яка дозволяла жити досить безбідно. Отже, таку саму долю готував і синові. Але не хотів її Микита! Ще тоді у вузьких дитячих грудях розправляла крила широка козацька душа…

      Нарешті в одному з гуртів помітили двох смішних бурсаків у довгих, вкритих курявою підрясниках. Зі сміхом та жартами підкликали до діжки з пивом. Навколо неї зібралися десятка два захмелілих козаків.

      – Хто такі? – посипалися запитання.

      – Звідкіля прийшли?

      Семен, що був сміливішим, виступив наперед.

      – Родом із Переяслава. Вчилися ми в Терехтимирові, в бурсі. Але не хочемо в ряси. Хочемо слави козацької. А звати нас Семен Боднарук і Микита Попів.

      – Прийміть до коша, – просто сказав Микита.

      – О! –