Любий друг (збірник). Ги де Мопассан

пані Форестьє, чи може вона прийняти, та перекажіть, що я прийшов від її чоловіка, якого здибав на вулиці.

      Почекав. Слуга вернувся, відчинив праворуч двері й оповістив:

      – Пані вас чекає.

      Вона сиділа в кріслі коло столу до письма в кімнатці, де й стін не видно було за книжками, що доладно стояли на полицях з чорного дерева. Різноманітні – червоні, жовті, зелені, фіалкові й сині – спинки прикрашали і пожвавлювали монотонну лінію томів.

      Вона обернулась, усміхаючись, у білому мереживному пеньюарі, й подала йому руку, що оголилась з-під широкого рукава.

      – Уже? – спитала вона й додала: – Це не догана, а звичайне питання.

      Він пробурмотів:

      – О пані, я не хотів іти, але на вулиці здибав вашого чоловіка, й він присилував мене. Мені так ніяково, що я не зважуюсь навіть сказати, чого прийшов.

      Вона показала йому на стільця:

      – Сідайте й кажіть.

      Між пальцями вона спритно крутила гусяче перо, а перед нею лежав до половини списаний аркуш паперу, – робота, що її молодик урвав своїм приходом.

      Вона була ніби вдома коло робочого столу, почувала себе вигідно, мов у вітальні, за звичайною своєю працею. Від її пеньюара віяло ніжними пахощами, свіжими пахощами недавнього туалету. І Дюруа силкувався уявити, побачити молоде й біле тіло, повне та гаряче, ніжно оповите м’якою тканиною.

      Він мовчав, і вона знову спитала:

      – Ну, кажіть, у чім річ?

      Він пробурмотів, вагаючись:

      – Бачите… та справді, я не зважуюсь… Бачите, я працював учора пізно… і вранці… дуже рано… хотів написати ту статтю, що пан Вальтер просив… і нічого путнього не вийшло в мене… і чернетки порвав… Не звик я до цієї роботи і от прийшов просити Форестьє, щоб допоміг… на перший раз…

      Вона урвала його, сміючись від усього серця, щаслива, радісна, підлещена:

      – А він сказав вам до мене звернутись?.. Це дуже мило…

      – Так, пані. Він сказав, що ви порятуєте мене краще від нього… Але я не зважувався, не хотів. Розумієте?

      Вона підвелася.

      – Це буде чарівне співробітництво. Я в захваті від вашої думки. Сідайте на моє місце, а то в редакції мою руку знають. І зараз напишемо вам статтю, але розкішну статтю.

      Він сів, узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу й чекав.

      Пані Форестьє стояла, дивлячись на його приготування, потім взяла з коминка цигарку й закурила.

      – Не можу працювати без цигарки, – сказала вона. – Ну, про що ж маємо оповідати?

      Він здивовано підвів до неї голову:

      – Та не знаю ж, того й прийшов до вас.

      – Так, я все вам упорядкую, – сказала вона, – зроблю підливу, але треба ж страви.

      Він заклопотано мовчав; нарешті промовив вагаючись:

      – Я хочу розповісти про свою подорож з самого початку…

      Вона сіла проти нього, по той бік великого столу, й сказала, дивлячись йому в очі:

      – Так розкажіть мені спочатку, мені самій, розумієте, поволі, докладно, а я вже виберу, що треба.

      А що він не знав, як почати, вона сама почала розпитувати його, як священик у сповідальні, ставлячи точні питання, що нагадували