Мартін Іден. Джек Лондон

– якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилася б у неї. Вона була вражена, наче несподівано довідалася про зіпсованість своєї натури. Фізична сила – це щось низьке і вульгарне, її ідеалом чоловічої вроди була стрункість і витонченість. Але дивна думка не полишала її. Рут не розуміла, як могло в неї з'явитись бажання оповити руками цю засмаглу шию? А тим часом усе було просто. Вона не дуже могла похвалитися здоров'ям, і її тіло та душа потребували сили. Однак вона цього не усвідомлювала, знала тільки, що жоден чоловік не справляв на неї такого враження, як цей, хоч його неправильна вимова щохвилини разила їй слух.

      – Так, я взагалі здоровий як бик, – сказав він. – Коли прикрутить, то можу й залізо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви казали, я не можу перетравити. Не звик до цього. Я люблю книжки й вірші і, як маю час, читаю, одначе ніколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмію про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невідомому морю без карти й компаса. А тепер я хотів би знати, який мені взяти напрямок. Може, ви мені допоможете? Звідки ви знаєте все те, про що оце говорили?

      – Я ходила до школи і вчилася, – відповіла Рут.

      – Я теж ходив до школи, коли був малий, – почав він.

      – Так, але я маю на увазі середню школу, університет.

      – Ви вчились в університеті? – спитав він, украй здивований. Йому здалося, що вона віддалилась од нього принаймні на мільйон миль.

      – Я й тепер його відвідую. Слухаю спеціальний курс англійської філології.

      Він не зрозумів, що то за «філологія», але, відзначивши про себе своє неуцтво, провадив далі:

      – Скільки мені треба вчитися, щоб я міг ходити до університету?

      Вона посміхнулася:

      – Це залежить од того, чи багато ви вчилися раніш. Ви ніколи не відвідували середньої школи? Звісно, ні… А початкову скінчили?

      – Мені лишалось ще два роки, коли я кинув, – відповів Мартін. – Але за навчання завжди мав нагороди.

      Одразу ж він розсердився на себе за ці хвастощі і так люто стиснув бильця крісла, аж пальці заболіли. Водночас юнак побачив, що в кімнату ввійшла якась жінка. Дівчина підвелась і побігла їй назустріч. Вони поцілувались і, обнявши одна одну за стан, підійшли до нього. «Певно, мати», – подумав він.

      Це була висока блондинка, струнка й вродлива. Її пишне вбрання було саме таке, яке личило господині цього дому, і тішило око красою ліній. Вона і її туалет нагадали Мартінові акторку. Спало на пам'ять, як такі самі пишні леді і в таких самих убраннях входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився на них, аж поки полісмен не виганяв його з під'їзду на дощ. Потім зринув у думці Гранд-Отель у Йокогамі, де йому теж доводилось бачити на вулиці поважних паній. Далі перед очима промайнула тисяча різних образів, що їх він колись бачив у Йокогамській гавані. Але Мартін швидко відігнав ці спогади, змушений повернутись до дійсності. Він здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитись, і насилу підвівся. Штани в нього на колінах надималися, руки безпорадно висіли,