Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби

примружилися. Трохи подивилися на Веста, а тоді – на десяток зачуханих вояків за ним.

      – Гаразд, – погодився практик. – Можете заходити, але самі. Решта хай чекає.

      Головна вулиця була смугою збитого багна між похилими хатинами, із крокв яких стікала, крапаючи у ґрунт, вода. На дорозі двоє чоловіків і одна жінка, змоклі до нитки, щосили намагалися зрушити навантажений камінням віз, який загруз у багнюці аж по осі коліс. Усі троє на щиколотках мали важкі кайдани. Обличчя в них були обідрані, кістляві, змарнілі, позбавлені надії так само, як їхні власники були позбавлені їжі.

      – Посуньте вже той йобаний віз, – рикнув на них практик, і вони, зігнувшись, ізнову взялися за свою незавидну роботу.

      Вест пробрався крізь багнюку до кам’яної будівлі у віддаленому кінці табору, марно намагаючись перескакувати з одного сухого місця до іншого. На порозі стояв ще один безрадісний практик. Із брудного дощовика в нього на плечах стікала вода, а його суворі очі стежили за Вестом із сумішшю підозри та байдужості. Він і його поводир проминули його без слів і ввійшли до тьмяної зали за дверима, наповненої стукотом дощу. Практик постукав у невдало пригнані двері.

      – Заходьте.

      Маленька проста кімнатка з сірими стінами, холодна і з легким запахом вологи. За камінною решіткою мерехтів убогий вогонь; полиця, що прогнулася, була заставлена книжками. З однієї стіни велично дивився портрет короля Союзу. За дешевим письмовим столом сидів і писав худорлявий чоловік у чорному плащі. Подивившись на Веста, він обережно поклав перо на стіл і потер собі перенісся великим і вказівним пальцями, замурзаними чорнилом.

      – У нас відвідувач, – буркнув практик.

      – Бачу. Я інквізитор Лорсен, комендант нашого маленького табору.

      Вест дуже швидко потис його кістляву руку.

      – Полковник Вест. Я прийшов із армією принца Ладісли. Ми отаборилися за десяток миль на північ звідси.

      – Ясно. Чим я можу допомогти його високості?

      – Нам украй потрібні люди, що вправно працюють із металом. У вас тут діє ливарня, чи не так?

      – Копальня, ливарня та кузня для виготовлення сільськогосподарського реманенту, але я не розумію, що…

      – Чудово. Я заберу з собою з десяток людей, найвправніших із тих, хто у вас є.

      Комендант нахмурився.

      – Це не підлягає обговоренню. Тутешні в’язні винні в найсерйозніших злочинах. Їх не можна випускати без підписаного наказу самого архілектора.

      – Тоді у нас проблема, інквізиторе Лорсен. У мене десять тисяч людей зі зброєю, яку потрібно гострити, обладунками, які потрібно лагодити, та конями, яких потрібно підковувати. Ми можемо піти в бій щомиті. Я не можу чекати на накази від архілектора чи когось іще. Я мушу піти звідси з ковалями, та й усе.

      – Але ви маєте розуміти, що я не можу дозволити…

      – Ви не усвідомлюєте серйозності ситуації! – гарикнув Вест, у якого вже почали здавати нерви. – Звичайно, надсилайте листа архілекторові! Я відправлю до свого табору по одній людині на кожну роту бійців! Очевидно, хто одержить допомогу першим!

      Комендант