Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби

загинув.

      Вест підвів погляд.

      – Він не загинув, ваша високосте.

      – Не загинув?

      – Його взяли в полон гурки, а тоді повернули до Союзу, коли війна скінчилася. Він… гм… він вступив до Інквізиції.

      – Інквізиції? – явно вжахнувся принц. – І як тільки можна відмовитися від солдатського життя заради цього?

      Вест спробував знайти потрібні слова, але вирішив цього не робити.

      – Навіть не уявляю, ваша високосте.

      – Вступив до Інквізиції! Оце так.

      Якусь хвилю вони їхали в мовчанні. До принца мало-помалу повернулась усмішка.

      – Але ж ми розмовляли про честь на війні, хіба не так?

      Вест скривився.

      – Так, ваша високосте.

      – Ви ж першим кинулися крізь пролом в Ульріоку, хіба ні? Я сам чув: першим кинулися крізь пролом! Ви маєте честь, еге ж? Здобули славу, чи не так? Це, певно, був неабиякий досвід, так, полковнику? Неабиякий досвід!

      Він пхався крізь купу ламаного каміння й деревини, захаращену понівеченими трупами. Наполовину осліп від диму, наполовину задихнувся від пилу, на нього звідусіль насувалися крики, лемент і дзенькіт металу, і він ледве дихав зі страху. Звідусіль сунули люди, що стогнали, штовхалися, спотикалися, репетували, стікали кров’ю й потом, чорні від бруду й сажі, з ледь видимими обличчями, перекошеними від болю й люті. Дияволи в пеклі.

      Вест пам’ятав, що знов і знов волав: «Уперед!» – поки не зірвав горло, хоч і гадки не мав, куди це – вперед. Пам’ятав, як заколов когось шпагою – друга чи ворога, він не знав ні тоді, ні тепер. Пам’ятав, як упав, поранив голову об камінь й роздер кітель об поламану балку. Пам’ятав миттєвості, уривки, наче з історії, яку одного разу від когось почув.

      Вест щільніше загорнув змерзлі плечі в шинель, шкодуючи, що вона занадто тонка.

      – Неабиякий досвід, ваша високосте.

      – Збіса прикро, що той клятий Бетод сюди не піде! – Принц Ладісла сердито змахнув у повітрі батогом. – Це хіба трохи краще за кляту варту! Бурр вважає мене дурнем, так, Весте, вважає?

      Вест глибоко вдихнув.

      – Я не міг би нічого про це сказати, ваша високосте.

      Непостійний розум принца вже облишив цю тему.

      – А як там оті ваші улюбленці? Оті північани. Ті, що з кумедними іменами. Як там звати того нечупару? Нюхач, так?

      – Шукач.

      – Точно, Шукач! Шикарно! – Принц захихотів собі під носа. – А той інший – найбільший здоровило, якого я тільки бачив! Чудово! Що вони роблять?

      – Я послав їх у розвідку на північ від річки, ваша високосте.

      Вестові стало шкода, що він не з ними.

      – Ворог, напевно, десь далеко, але, якщо це не так, нам потрібно про це знати.

      – Звичайно, треба. Чудова ідея. Так ми зможемо підготуватися до атаки!

      Вест радше сподівався на вчасний відступ і швидкого гінця до маршала Бурра, та говорити про це було безглуздо. Віддати наказ про славний наступ, а тоді піти спати – ось як Ладісла уявляв війну. Слів «стратегія» та «відступ» у його