Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби

я розмовляю не з тією людиною, з якою слід говорити про систему оборони міста. Втім, може, і є одне питання, з якого він здатен мене просвітити».

      – Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

      Генерал Віссбрук роздратовано сіпнувся.

      – Гадки не маю. Діяльність цієї людини мене не цікавила.

      – Гм-м, – замислився Ґлокта, насунувши капелюх на голову, коли на стіни повіяв черговий порив піщаного вітру. – Зникнення очільника Інквізиції міста? Геть не цікавило?

      – Ні, – відрізав генерал. – У нас рідко з’являлися приводи для розмов. Давуст був добре відомий своєю різкістю. Я вважаю, що в Інквізиції свої обов’язки, а в мене – свої.

      «Нервуєш, нервуєш. Утім, відколи я прибув до міста, нервують усі. Можна подумати, ніби мене не хочуть тут бачити».

      – У вас свої обов’язки, так? – Ґлокта причовгав до парапета, підняв ціпок і тицьнув у кут кам’яної кладки, що обсипалася, неподалік від п’яти Вітарі. Відколовся й полетів зі стіни в порожнечу шмат каменю. Кілька секунд по тому Ґлокта почув, як він упав у рів далеко внизу, і пішов на Віссбрука. – Чи сказали б ви як командир оборони міста, що до ваших обов’язків належить утримання стін?

      Віссбрук наїжачився.

      – Я зробив усе можливе!

      Ґлокта заходився рахувати на пальцях вільної руки.

      – Суходільні стіни кришаться, і на них замало вояків. Рів за ними мало не зник, забитий грязюкою. Ворота не міняли вже багато років, і вони самі по собі розпадаються на шматки. Я переконаний: якби гурки атакували завтра, ми б опинилися в досить жалюгідному становищі.

      – Можу вас запевнити: не через мої прорахунки! Від спеки, вітру та солі з моря дерево й метал гниють дуже швидко, а камінь тримається не набагато краще! Ви усвідомлюєте, яка це робота?

      Генерал махнув рукою на високі й довгі суходільні стіни, що з обох боків звертали до моря. Навіть тут, на вершині, парапет був досить широкий, щоб по ньому можна було проїхати возом, а біля основи вони були набагато товщі.

      – У мене мало вправних мулярів і вкрай мало матеріалів! Того, що дає мені Закрита Рада, ледве вистачає на утримування Цитаделі! А грошей від спайсерів ледь вистачає на підтримку нормального стану стін у Верхньому місті…

      «Дурень! Можна подумати, ніби він узагалі не збирається захищати місто всерйоз».

      – Цитадель не зможе отримувати щось морем, якщо решта Дагоски опиниться в руках гурків, правильно?

      Віссбрук кліпнув.

      – Ну, правильно, але…

      – Може, стіни Верхнього міста і втримують тубільців там, де вони живуть, але вони занадто довгі, занадто низькі та занадто тонкі, щоб довго витримувати злагоджену атаку, чи не так?

      – Так, мабуть, так, але…

      – Отже, будь-який план, у якому Цитадель або Верхнє місто розглядається як наша основна лінія оборони, допомагає лише виграти час. Час до прибуття підмоги. Підмоги, яка, зважаючи на те, що наша армія зайнята за сотні ліг звідси, в Енґлії, може прибути далеко не одразу. – «Не прибуде взагалі». – Якщо впадуть суходільні стіни, місто буде приречене.

      Ґлокта постукав ціпком по запорошених плитах