Володимир. Семен Скляренко

що печешся про Новгород, полюбив і я його.

      – Думаю, – подивився на Добриню Володимир, – що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.

      – Так і зроби, княже!

      – Роблю, Добринє, а тому залишаю в Новгороді тебе.

      – Мене?

      – Так, мій вуйку й воєводо!

      Добриня довго мовчав. Блискавиці на обрії роздратовано били землю. Важкі думки краяли серце воєводи.

      Він хотів би піти з Володимиром – похід обіцяв йому честь і славу, в полуденних землях їх ждала перемога.

      Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, – він вірив у це, – переможе Ярополка, сяде на столі отця свого, Гора, яка нині схиляється і служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.

      Але чи прийме Гора Добриню? Він згадав літа, коли був гриднем у дружині князя Святослава, сотенним, став, нарешті, воєводою-уєм Володимира. Що жде його, коли він приїде в Київ з Володимиром? Князь – дужий, він пішов у отця свого, скорить Гору, але хіба князі давно, а нині й поготів не схиляли голів перед всемогутньою Горою? Коли ж навіть князі мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добрині, він і колись відчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства.

      У Новгороді Добрині вільніше, тут він рівня всім боярам і воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.

      – Дуже уболіваю я, княже, – важко зітхнувши, промовив Добриня, – що не береш мене з собою, бо там я ані сил, ані самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгороді… Пам’ятай, княже, що аки воїн твій сидітиму тут, блюстиму стіл, все робитиму по твоєму слову.

      Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слід сказати князеві правду про себе й сестру Малушу – тому легше буде, коли знатиме, що в Новгороді сидить не посадник тільки, а брат його матері, рідний дядько, Добрині ж буде більше честі й слави…

      Проте це була одна тільки мить. А що подумає і що скаже Володимир, так пізно почувши цю правду? Може, – Добриня зовсім розгубився, – князь не залишить його тоді в Новгороді, а візьме з собою?

      Ні, краще мовчати, бути посадником у Новгороді, де в нього є терем, дворище, земля, жона, буде він віднині хазяїном і княжого двору в Ракомі. І Добриня не сказав потрібного щирого слова.

      – Прощавай, княже! Щаслива путь! – тільки й прошепотів він сухими устами.

      6

      За Новгородом, там де Волхов-ріка з’єднується з Ільмень-озером, є гора, що за тисячу літ трохи притерлась на маківці й осипалась на схилах, але однаково височіть ще й досі.

      У ті ж часи на вершині гори Перинь втрамбовано було, як тік, широке требище, посеред нього на кам’яному підмурку височіла дубова постать Перуна, навкруг – богів п’ятин новгородських, а на вісім кінців від них, немов пелюстки страхітливої квітки, день і ніч палали кострища.[69]

      Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велів воїнству зібратись на березі Ільменя, сам прибув

69

Кострища – жертвенні вогнища.