Володимир. Семен Скляренко

і порвав, кинув на землю…

      Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомоніли, вдарили об підлогу посохами.

      – Зло вчинив Регволд! Супостат він, ворог! – закричали всі і вже схоплювались з лав, затупотіли ногами.

      Тільки князь Володимир твердо сидів на стільці, дивився на Михала й слів.

      – Що ж ще сказав Регволд? – так голосно, що почули всі в палаті, запитав він.

      – Він сказав непотрібні, дурні слова, – промовив у тиші, що після цього настала, Михало, – і мені негоже їх говорити.

      – Ні, говори! – велів Володимир.

      – Князь Регволд, – рішуче почав Михало, – сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород і Полотськ однаково древні землі, древні однаково в них князі й боярство, і якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити… Гординю ніс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, він сказав, що вільний обирати, з ким йому іти – з Новгородом чи Києвом.

      – І вже він обрав?

      – Так, княже, обрав, бо діє в’єдно з Ярополком-князем.

      Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помітив, як кліпає воєвода очима.

      – Що ж ти замовк?

      – Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу – стригли бороди.

      Михало показав князеві і мужам свою набагато коротшу, ніж раніше, бороду.

      – І на тебе вони образу клали, – закінчив Михало. – Князь Регволд велів нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабині…

      Блідий сидів на стільці князь Володимир, і тільки покладені на поручні стільця пальці рук, що стиснулися в кулаки, свідчили, як вразили його слова воєводи. Проте він нічим, крім цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод і бояр, Володимир ждав їхнього слова.

      І він діждався. Ось один з бояр підняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потім устав, ступив уперед, і всі побачили старого Скордяту – з перетятим шрамом чолом, слутого[68] на одно око.

      – Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, – промовив Скордята, – но такожде і боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що він діє в’єдно з Ярополком-князем… Що ж, зане так, ми підемо на Ярополка й Регволда…

      – То правда, правда! – загомоніли всі в палаті.

      Смутне, посічене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо.

      – А ще я скажу, – закінчив він, – що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, – звернувся він до Володимира, – то й веди нас тепер за собою.

      – Поїдемо! Веди нас, княже! За Русь! – кричали воєводи й бояри.

      У палату долинули протяжні звуки дзвону, – збиралось віче. Князь Володимир устав, щоб іти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рівно, дужо.

      Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.

      Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик,

68

Слутий – сліпий.