Трохи пітьми. Любко Дереш

в дрельку. Б’ються за цигарки. Квиток на літак і пачка сигарет. Тоска, блін, яка тоска.

      Праворуч і вище – олдові хіпі-щорічники. Вони завжди базуються в колі дерев, напинають барвисті полотнища й слухають з магнітофона Jefferson Airplane. Це патріархи Шипота, старі друзяки-хіпарі: українці, поляки, росіяни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе – ретропацифізм. Я з котримсь зустрічаюся поглядом і вітаю його піднятою рукою.

      У відповідь – теж підняті руки й посмішки.

      Правіше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще одні хіпі, залюбовані в американських індіанців, поставили типі. З димового отвору куриться дим. Над галявиною панує спокій і блаженство. І жодного червоного прапорця.

      Дивлюся вище і, відповідно, далі. Зір пливе, та я все одно розрізняю зграйки наметів, зібраних барвистими гронами, до яких так і кортить підійти і роздивитися, і розпитати, що по чім, та де, та звідки.

      Помічаю кілька українських прапорів. Це, далебі, Львів або Тернопіль. Як правило, на Шипіт приїжджають кагалами і, за невеликими винятками, підтягуються свій до свого.

      Напружую очі, і погляд відкриває нові скупчення наметів, аж до верхньої риски, звідки починається ліс. Подумки оцінюю відстань. По прямій, мабуть, трохи менше кілометра. Тераса здіймається часом полого, часом стрімко. Як би не рухався – повільно чи швидко – на підйомі впріваєш.

      Не бачу жодного червоного прапорця. Мій власний поки що схований у наплічнику, глибоко під спальником.

      Закидаю на спину броцак і повільно, крок за кроком, продовжую рух догори.

      Зупиняюся. Український прапор, п’ять зведених наметів. Дотліває ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що ці молоді люди приїхали чи не першими – числа так третього-четвертого… Дівчата розгнузданої тілобудови, у самих лише трусиках, гріються на сонечку. Наразі спинами до неба, але я готовий зачекати.

      Знову скидаю наплічника і падаю на землю.

      – Я вам не заваджу? – питаю в дівчат, не дивлячись.

      Вони, так само не дивлячись на мене, мовчать.

      З намету вилазить бухий у дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь укритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м’яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить – спав на мокрій землі.

      Взагалі, трохи припарює. Напевне, вночі був дощ.

      Каламутними очима чувак дивиться на мене, поправляє окуляри і приліплює до губи сигаретку.

      – Буде?.. – випукує волохатий, похитуючись, і робить жести черкання сірником.

      Я кидаю сірники. Пуделко пролітає повз нього, а він повільними очима простежує його траєкторію. Запухле обличчя набирає виразу, який би я окреслив як «офігілий».

      Чувак повільно хитає головою і видавлює з себе:

      – Як я вас, хіпаблудів, ненавиджу…

      Нагинається по сірники, поточився, обламується і валиться на траву.

      З намету