Сад Гетсиманський. Іван Багряний

інші, для людей, і – все. І маєш нову епоху!!!

      Це, власне, думав Андрій, сидячи в кутку й даремно намагаючись якось заснути. Заснути неможливо. Правда, він в цьому вагоні, в цьому товпищі опинився в привілейованому становищі – для нього й для його почту було одведено цілий куток з двома лавами, з яких на одній розташувався почет, а друга належала цілком йому, й на ній ніхто інший не смів сісти, але з такого привілею було мало радості, Андрій не міг скористатися з нього вповні. Сумно спершись головою на руку, сидів і дивився у вікно обважнілими очима. У вікні в якомусь каламутному тумані оберталася земля – межі крутилися навколо невідомої осі, танцювали дерева, кущі, сторожеві будки, а в цілому те все десь пливло під ним і поза ним і було таке саме почуття, як колись, коли він вперше підіймався літаком із своїм другом і вчителем, авіаконструктором Калініним. Голова наморочилась, і було приємно те згадувати – отак сидіти, абстрагуватися від реального оточення, від дійсності й переживати вже колись пережите, краще, може, що мав – дружбу, піднесену на крилах в зеніт, в небо… Пливти поза часом і простором… Та абстрагуватися зовсім, як і заснути, він знову-таки не міг: це ж пливе мимо рідна його, найрідніша земля, а це навколо нього нашорошені й принишклі товпляться, тиснуться його рідні – найрідніші земляки!

      Потрохи розбирає цікавість. «Агов, не спи! Чого ж ти будеш спати, коли, може, твої дні вже почислені й тобі вже спати ніколи. Надивляйся! Надивляйся на все, чого ти давно не бачив і, може, вже скоро, а то й ніколи не побачиш!» Сперши голову на руки, Андрій крізь приплющені очі дивиться на людей.

      Що особливо вразило, коли він роздивився, це що всі пасажири цього карикатурного, цього пародійного вагона були робітники, індустріальні робітники. Щоб зробити цей висновок, не треба ані питати, ані гадати. З засмальцьованого й ідеально брудного та обшарпаного «профодягу», з робочих комбінезонів, з рук і облич, з уривків фраз і реплік видно, що це все робітництво різних фахових профілів, представники нової (зовсім нової) української робітничої кляси, працівники індустрії великого промислового центру – Харкова: з тракторного заводу, паротягобудівельного, ХЕМЗу, авіазаводу, сталеливарень, робітники депо, залізничники, трамвайники, будівельники тощо, тощо. Вони їдуть цим «робочим» поїздом на працю, поспішають із усіх станцій, містечок і призалізничних сіл геть з відстані ста кілометрів. По цій лінії. І так само вони ж десь їдуть, поспішають по всіх інших численних радіусах до центру, боячись спізнитися під страхом тяжкої кари… Відчуття цієї кари здавалось написаним на кожнім обличчі. Поїзд зупинявся на кожній станції й полустанкові – а їх було густо, – із вагона ніхто не вилазив, а тільки влазили в нього все нові й нові пасажири. Вагон набивався до того, що люди вже висіли один на однім… І все це були робітники. Це було приємно. Правда, всі вони якісь засмоктані, виснажені, обдерті й до того ж ще ніби чимсь пригнічені – безмежною втомою, а чи злиднями, – але це були все