Сад Гетсиманський. Іван Багряний

пробирали легенькі дрижаки. Ні, таки було холодно. Це ж серпень місяць – місяць холодних світанків. Зосередившись в собі, Андрій думав про ранішні качині перельоти, коли отак стоїш біля воза в лузі, і мусиш іти крізь туман до саги десь, і боїшся ступати в росу босими ногами… А надворі дедалі дужче сіріло. Нагло Андрія неначе щось штовхнуло під серце, він підвів голову і аж поточився від несподіванки: Катерина! «Так от хто вночі грав сонату Бетховена!»

      Просто перед ним на вузенькім дощанім пішоході стояла Катерина. Заспана, з якимись паперами під рукою, вона як бігла, так і завмерла на півкроці, вражена. Вона була здивована, а чи вона була злякана, а чи?.. Дивилась на Андрія, і губи її тремтіли, а очі наливалися сльозами. Великі блакитні очі. Ті сльози виповнили їх вкрай, а тоді геть бурхнули через верх і буйно потекли по щоках… Чи це йому лише здалося?! Вся ця сцена тривала мить. Хтось десь недвозначно засміявся. Нахмурившись, Катерина крутнула вправо, нагнула голову і швидко пішла до будинку.

      «Секретарка! Це ж вона – секретарка!» Андрій не чув нічого, що робилося навколо, – так наче хто вистрілив йому в обличчя. Зовсім приголомшений і блідий, він провів очима зігнуту постать та так і стояв, повернутий услід їй лицем. У вухах йому дзвеніло і гуло. «Гм… Отак-о!.. Секретарка райвідділу!..» А у вухах зринала нічна соната Бетховена і бриніла з невимовною мукою. А серце стискалося, охоплене бурею:

      «Хіба ще не ясно?!»

      «Ні, не ясно! Нічого, нічого не ясно! – серце калатало, як скажене, в дикому сліпому протесті: – Ні, нічого не ясно! Нічого, нічого не ясно!!!»

      Нагорі зацокотіла жваво машинка. «Секретарка працює!» Пробіг сюди й туди начміліції. Принесли якийсь пакет, запечатаний сургучем. Ще щось там робили… Нарешті все було готове.

      Андрія всадовили на лінійку, обсіли його з усіх боків, відчинили високі дубові ворота, баскі коні рвонули з місця й понеслись вихорем… Тільки й встиг помітити наостанку Андрій, як у вікні на другому поверсі дівчина визирала нишком половиною обличчя з-за відхиленої рами – то Катерина… Ще відзначило око насторожену постать сержанта, що нерухомо стояв біля піддашшя. За мить все те щезло разом з подвір'ям, разом з будівлями, лишилося на місці, геть десь кануло в передранковій млі.

      І канула половина обличчя, нишком виставлена з-за відхиленої рами…

      III

      Андрій надивлявся на світ. Перед тим як покинути його, може, назавжди, він жадібно дивився на все навколо, намагаючись все зафіксувати, відкласти в клітинах мозку, щоб потім пам'ятати, яка ж була та «воля», який же був той світ, в якому для нього забракло місця.

      Лінійка гримотіла через центр по головній площі, повз бульвар Шевченка, повз театр, повз вбогі вітрини замкнених крамниць, шалено підстрибувала по ребристому брукові. Услід їй підіймалася хмара пилу, їздовий гнав коней вчвал, ніби зумисне, щоб не дати змоги Андрієві роздивитися на своє рідне місто, в якому так довго не був, або щоб не дати нікому з городян роздивитися, кого ж це вони так рано і так шпарко везуть, ніби вкрали та й мчать отак. Та на них нікому було роздивлятися