Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

грабованого міста…

      Розділ другий

      …Над церквою кричать стрижі. В синьому небі, в сліпучому зеніті вони в'ються зграями над гаряче-золотим хрестом і кричать-кричать… Такий крикливий вихор у сліпучій синяві.

      Липневий день догоряє десь за сутінками густих височенних дубів і лип, палахкотить на золотих банях і сяйно-білих стінах верхівки собору, що вигнався стрімко в небо. А надто вигнався він середнім, тим найвищим хрестом, устромившись ним у синь, – таким ген-ген тоненьким і виблискуючим, аж наче розпеченим до сліпучих іскор. Два інші хрести з двох бічних бань пориваються його догнати. З хрестів звисають золоті нитки ланцюгів, припинаючи кінці тих хрестів до бань. А на золотих нитках та тоненьких хрестах – зграї ластівок і чорних стрижів. Вони сідають, купчаться, чіпляються за ті хрести й нитки, як за щогли й снасті велетенського корабля в безмежному морі. А тоді враз усі зриваються й шугають вихорем наввипередки в сліпучій синяві – і кричать, і лементують у проміннях надвечірнього сонця.

      Липневий день догоряє вогненно вгорі й сходить липовою млостю внизу. Цоколь собору потопає в морі липового цвіту, в океані пахощів, у синій прохолоді мрійного затінку, через те здається, що цілий собор – це корабель, який став у затишній бухті, кинувши якір на час, щоб завтра пливти далі. Столітні дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи на варті тиші й супокою цієї святині, цього чуда мистецтва, збудованого за проектом великого архітекта.

      Стіни собору ззовні навколо розписані великими фресками на біблійні теми. А ті фрески розглядаючи, стоїть він, Максим – школяр із книжками під пахвою, в блаженному заціпенінні задерши голову. Він так стоїть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькі архітвори. Зокрема ж його полонив один – той, із зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на заріз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, і серце його стискається з жалю, а думка б'ється в розпуці перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на іншій стіні, ті ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такі зворушливо милі. За що ж янгол впіймав те ягнятко й розмахує таким страшним, вогненним мечем? І чому той янгол має меч, але не ріже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, заміряючись ножем?..

      Максим дивиться на фреску, слухає, як б'ється його серце, як б'ється думка, як несамовито кричать стрижі, ніби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на ґвалт; чує, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як сліпучо мерехтять хрести, дивиться в зеніт, задерши голову… Голова трохи паморочиться, і йому здається, що він пливе разом із сліпучими банями й хрестами, разом із дубами й липами, разом із усім собором, разом зі зграями стрижів – пливе десь у безмежній синяві, в неосяжному просторі… Так, як пливуть хмари ладану повз золоті іконостаси під час служби в цьому соборі. Як пливуть молитви… надії… сподівання… Як пливе віра в чудесне…

      Але