Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Лепкого, ніби просив у нього дозволу відповісти Чайковському; Лепкий відвів очі, даючи зрозуміти, що він не має права далі опікуватися зрілим мужем; Франц сягнув рукою у внутрішню кишеню сурдута, вийняв невелику тикторівського формату книжку й подав її старому письменникові.

      «Ще тепла…» – сказав.

      Чайковський хвильку потримав її в руці, наче хотів визначити вагу книжки, а потім питальним тоном прочитав уголос заголовок:

      «За землю»?.. Вічна наша тема, як і вічна земля – столочена, стратована… Чи, може, ви якось інакше трактуєте цю проблему?»

      «Це повість про лемківську землю, яку я встиг за кілька літ добре пізнати, – відказав Коковський. – Оптимізму в тому краю так само мало, як і по всій Україні… А втім, про неї краще міг би сказати пан Богдан – він написав передмову, зробивши цим мені велику честь».

      «Що я можу повісти? – заговорив Лепкий. – Та і оцінювати твір у присутності автора – надто делікатна справа… Проте скажу, що думаю: Франц намірився стати в ряд поважних письменників – найменший з них… Й став він у той ряд, щоб писати про Лемківщину, як Стефаник про Покуття, Кобилянська про Буковину, а Черемшина про Гуцульщину. Він добре опанував лемківський діалект – і це натурально: суддя мусить уміти слухати людей… Повість «За землю» написав він, як суддя… До речі, ви так вільно оперуєте діалектом, Франце, ніби виросли на Лемківщині».

      «А то, як ви сказали, судова практика, – відповів Коковський. – Вічні позови за землю, за межі, за хату, а ще й бабські сварки на судових засіданнях…»

      «Тому ця повість вивищується над усіма вашими творами, і я радив би вам і надалі писати діалектом».

      «Хто ту малозрозумілу писанину читатиме?» – засумнівався Франц.

      «Стефаника ж читають. Спробуйте його новели переписати літературного мовою – що від них залишиться?»

      «Але ж то Стефаник!»

      «Не прибіднюйтесь, ви вже виробили свій стиль, – заспокоював колегу Лепкий. – А мені захотілось би, щоб Лемківщина мала свого співця, як Покуття – Стефаника, а Гуцульщина – Федьковича. Тому й заохотив вас своєю передмовою… Діалект не може завадити письменникові стати загальнонаціональним. Що ж до самої повісті, то не прогнівайтесь: ви попливли в руслі Ольги Кобилянської, однак лемківський діалект визволив вас з тієї могутньої течії, викинув на берег, і ви з'явилися перед читачем самостійним і зовсім натуральним».

      Коковський опустив голову – чи то зі скромності, чи задумався цієї миті над своєю письменницькою перспективою. Вивів його із задуми Чайковський.

      «Оце я дивлюся на вас, мої дорогі приятелі, й думаю: у цій благословенній віллі зібралися представники трьох письменницьких поколінь, кожен з яких, мов той ратай, обробляє свою ниву… Я спробував кинутися на Генріха Сенкевича своїми скромними козацькими повістями і хоч не звалив, та все ж відсунув трохи від нашої молоді геніального шовініста з його отруйною ідеологією… Мій молодший колега Богдан Лепкий у своїй неперевершеній трилогії… не морщіть