.

Не було в тих степах жодної живої душі. Тож коли уряд запросив сербів на чолі з Іваном Куртичем, а потім задунайців з полковником Райком Прерадовичем, то вони вільно пройшли собі, утворивши на безлюдді Новосербію і Слов'яносербію. Туди ж не пішли, де були козацькі слободи. А тепер ідуть, бо вони вже стали господарями, увібралися в силу. Та можна було подумати твоїм попередникам, а головно тобі – я ж про це нагадував не раз, – щоб незаселені степи нам самим залюднити. Ми воюємо, ми лицарі, які не женяться і не плодяться. Тож буяють степи тирсою, а не хлібом, і людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навіть не зволив податися з універсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився їх переглянути. Не доля Запоріжжя тебе турбує – казнащо…

      Антін Головатий мовив, зупинившись поглядом на писареві:

      – Універсали, пане писарю, ми вимагаємо скопіювати й скріпити печаттю. Нова депутація повезе ті копії із собою. – Він перевів погляд на Лантуха. – Слухав я Петра Калнишевського і радів його бесідою, рік бо він мудре слово. Мало нині рубати шаблею. Рим ослаб тоді, коли зібрав найбільше війська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стільки своєї землі, скільки заступлено кінськими копитами.

      – У гречкосіїв запорізьке лицарство задумали перемінити! – вдарив кулаком по столу кошовий і поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного підтримки.

      – З волом козака не впряжеш, – прогудів спокійний, «хата скраю», полковник Коцара. – Не честь і не подоба козакам по ріллях жовті чоботи каляти, а дорогі сукна набивати пилом…

      Та не встиг Лантух вхопитися за ці слова, як Калнишевський різко змахнув рукою.

      – Шаблею і ралом! Шаблею і ралом, братове! Бо чим стала Україна? Гарнізоном. Тож треба, щоб вона отримала всі державні чинники: господарство, торгівлю, рільництво, ремесло, а ні, то нас проковтне кріпацтво, і військо наше муситиме захищати його. Часи Сірка минули, пане кошовий. Тоді ще можна було однією зброєю брязкати, нині брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорізьких!

      Григорій Лантух враз зів'яв, старшини мовчали, і зрозумів кошовий, що затіяв він марну справу: навіть із рескриптом генерал-губернатора довелося б віддати Калнишевському клейноди, бо той знає, що треба робити в Україні.

      Полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня підвівся на лавиці й добив кошового словами:

      – А задумав ти, отамане, негідне діло, гірше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собі навічно булаву. Не Леонтьев вручав тобі її, а ми. Ми й відбиратимемо. Віддай її зараз – по-доброму, злагодою.

      Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечі. Спер голову на руки, зіжмакав у кулаці оселедця.

      – Кому… передати? І як же воно – без ради?

      Порохня обернувся до старшин, запитуючи їх поглядом, хоча відповідь знав наперед.

      – Калнишеві, – відповів. – А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся і нині.

      Мовчав лише Опанас