Журавлиний крик. Роман Іваничук

орденів та медалей. Президент Академії, гетьман, граф, ха-ха! Якби не його брат Олексій, якого запримітила цариця Єлизавета у придворному хорі і взяла собі за коханця, пас би Кирило Розум і донині громадську череду у своїх Лемешах на Чернігівщині.

      Дивись, і Теплов тут, цей в'юн усюди влізе… За Єлизавети був другом дому Олексія Розумовського і гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярії Академії; обрали Кирила гетьманом – Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею – буде він у неї щонайменше писарчуком. А хто такий Григорій Теплов? Син грубника, в отроцтві – служка у віце-президента найсвятішого Синоду архієпископа Феофана Прокоповича…

      І нарешті два велетні – Олексій і Григорій Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.

      Чом же його, дворянина Потьомкіна, має обійти щастя?

      Вахмістр чіпким поглядом обмацує постаті щасливців, що йдуть за молодою царицею, і м'якшає його зір, коли зупиняється на обличчі її величності.

      Катерина окидала поглядом суворі шереги готових до присяги воїнів, галасливий натовп, що не вміщувався на Невському, і нервова напруга розтавала, її місце займало відчуття сили і влади, і це дозволяло їй бути зараз зверхньо поблажливою: ніч спрацювала на неї. Вона граційно подала Паніну руку, ступила в його супроводі на східці й промовила московською з відчутним німецьким акцентом:

      – Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формі; як прийматиму присягу вірного мені війська?

      Граф Панін знітився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрібне з-під землі, Теплова заступив своєю велетенською постаттю Олексій Орлов – рожевий шрам, що перетяв його щоку від вуха до рота, почервонів, – він прудко позирнув на шерегу гвардійців, перехопив жахкий погляд вахмістра, моргнув йому бровою.

      Рвучко виступив кінь Потьомкіна перед лави, вахмістр миттю скинув зі себе ясно-зеленого каптана з червоними вилогами, срібний ґудзик пирснув, упав до ніг цариці.

      – Галантно, хоч і не в міру поквапливо, – мовила півголосом Катерина, глянувши на офіцера, смагляве обличчя якого вмить зблідло.

      Потьомкін, рятуючи своє становище, зіскочив з коня, підняв із землі ґудзика.

      – Віддайте і цю регалію, молодче, адже ваш мундир весь належить віднині мені, – промовила з іронією Катерина, простягаючи руку за каптаном. – А він не простий і вельми відрізняється від інших, – кинула Орлову, дивлячись усе ще на вахмістра, який ураз спалахнув червінню.

      Райткнехт підвів Катерині коня, її підсадили Орлови. Потьомкін посміливішав, подав цариці трикутного капелюха. Олексій Орлов скривився.

      – Ви надто запопадливі, вахмістре, – прошипів крізь зуби.

      Катерина почула слова Орлова, посміхнулася.

      – Майоре, – сказала, – візьміть сьогодні до петергоф-плутонгу цього молодця, його ж самого запишіть до камер-юнкерів, – і сіпнула