Журавлиний крик. Роман Іваничук

тобі, заступнице наша!

      На шибеницях гойдалися повішені, біля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали ніздрі.

      Іван Максимович, здерев'янілий, примерзлий до землі, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кілька годин тому на Кам'яному мості він побачив учорашніх французів і бакалавра філософії, що теж ішли на Болотну площу. Бакалавр підійшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впізнали вчора Калнишевського. Мене поліції не видали – й цим спокутували свій підлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулі разом ішли».

      Синельников ще не міг отямитися від цих слів, а вдячний жіночий лемент вторував їм… «Так, так, – подумав, – забрати в народу все і дати йому крихту, за яку він буде по-рабськи вдячний. Забрати мужність і вселити страх. Хвала тобі, заступнице наша…»

      З отупіння вивів шепіт: хтось позаду вимовляв біблійні слова тяжким прокльоном:

      – Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла…

      Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого він учора побоявся підійти, стояв і втирав сльози.

      – Петре Івановичу, – покликав тихо.

      З-під навислих брів глянули темно-каламутні очі, а складки зморщок на обличчі розпогодилися.

      – Майор Синельников? Якими це світами?

      Іван Максимович підступив до Калнишевського, простягнув було руки, та тільки діткнувся до його плечей і зніяковіло опустив їх: вчора треба було обнятися, нині – пізно…

      – До трону за милостями їду, Петре Івановичу.

      – Дай вам Боже щастя…

      – А ви?

      – Я – від трону. Кожному, видно, приходить час іти туди з надією, по-різному ж вертатися. А ось цей, – Калнишевський показав на ешафота, – ішов, та не вернувся…

      – Це страшно, коли все збагнути, – очі Синельникова гарячково світилися. – Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нині – голова на шпиці. І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячності…

      – Іване Максимовичу, – перебив кошовий, – а хто з нас не кричав? І я – коли вступала вона на трон… – Він зняв шапку, поклонився, важко було зрозуміти кому – Синельникову чи Пугачеву, повернувся й пішов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офіцера.

      Розділ другий

      І Катерині і Калнишу дістався трон – кожному свій – одного року, тисяча сімсот шістдесят другого.

      Васал – Петро Іванович Калниш, син удови Гафії з Пустовитівки, що біля Ромна, осяг його на Новий рік; сюзерен – Софія Анґальт-Цербська, дочка прусського генерала Христіана Августа із Штетіна – на півроку пізніше.

      І васала, і сюзерена висунуло на престол старшинство.

      Кошовому Калнишевському віддали булаву на старшинській сходці; абшитований отаман Григорій Федорів-Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний військовий товариш.

      Катерину II підвели до престолу офіцери – таємно перед досвітком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути;