Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник). Роман Іваничук

І гірко ридатиме над домовиною свого недруга славний письменник і недолугий політик Володимир Винниченко.

      Як же щиро вміють українці шанувати мертвих!

      Розділ сьомий

      Я багато передумав, брате…

      Читати при маловольтовій жарівці було так само важко, як колись, у часи мого дитинства, при каганцеві. Трудно нині збагнути, як нам вдавалося при тому жовтому пломінці, що блимав на запічку, немов зірничка на передвечірньому прузі неба, розпізнавати букви в шкільній читанці, а таки вдавалося, бо прогнати зимову темряву з хати було нічим, хіба що пожежею…

      Мої очі втомилися, я відклав рукопис, вимкнув живлення в акумуляторі й, заклавши руки під голову, вдивлявся в темряву, дошукуючись у ній образу Михайла, про присутність якого свідчило лише його глибоке й рівномірне дихання, – був то міцний сон людини з чистим сумлінням. А таким чистим він був і в студентські роки, таким самим видався мені й тоді, коли пострижений і після тюремної камери блідий, мов кільця картоплі в підвалі, виходив, пригнувшись із «воронка», майже впритул підігнаного до брами львівського обласного суду; спускався він умисне поволі залізною драбинкою, його шарпали, тягнули за руки міліціонери, вони гарчали на нього, мов собаки, що рвуться з ланцюга, аби чимшвидше переступив відстань у два кроки, що проклалася між дверцятами «воронка» і судовою брамою, проте Михайло таки встиг змахнути рукою й гукнути до щільної людської юрби: «Тримаймося!» Натовп, серед якого був і я, хором заскандував: «Без-рід-но-му сла-ва!» – і зник Михайло за брамою, зі скреготом упав залізний ригель на скобу, й здалося нам, що ув'язненого Михайла навіки вихоплено з наших рук, тож заскиглили в душах докори сумління, що ми начебто добровільно віддали його тюремникам за викуп власної свободи, й бунт, ще боязкий, охопив нас. Охоронники відтісняли людей від «воронка», лупцювали крайніх гумовими кийками, погрозливо верещали, проте наш несміливий протест щораз міцнішав, розгорався, безугавні вигуки «слава!» підсилювали його, ми лавою напирали на міліцію; викликали загін омонівців, які почали розганяти збунтований люд: я бачив, як кількох хлопців, заламавши їм назад руки, впихали до критої брезентом вантажівки; якась дівчина з довгим до пояса волоссям захриплим голосом волала «Ганьба катам!»; омонівець у масці робота намотав те пишне волосся на зап'ястя, підняв на ньому дівчину і вкинув у темну пащу «воронка».

      Десь там, за брамою обласного суду, вершилася розправа над Михайлом і його побратимами, а ми, розігнані, принижені й безсилі, розбіглися по закамарках, однак згодом здолав нас сором: п'ятеро найсміливіших зібралися в редакції й написали протест з вимогою віддати нам Михайла Безрідного на поруки; того листа заніс до суду я, віддав його секретареві, а потім кілька років ходив проскрибований із забороною публікувати свої писання. Надалі я віддавав рукописи довіреним товаришам, хтось там їх передруковував, розмножував, і так я включився в систему самвидаву і, звісно, ждав арешту.

      …Михайло рівно дихав, а я викликав із темряви його образ,