Хресна проща. Роман Іваничук

як тоді, коли вона поглузувала з Аркадієвих затоптаних штанів, і він втямив, що за ним стежить недруг…

      ІІІ

      У страдчівській пущі щойно починає розпаношуватися осінь: кольористі клени, тихо засинаючи, струшують із себе лапате листя, встелюють ними жухле моховиння, заквітчують золотистими узорами кущі глоду й ожини, які стають схожими на святково одягнутих охайних бабусь, що он, обтяжені віком, повагом прямують зусібіч до церкви на храмову відправу; притишені співи, нібито в храмі правиться молебень за упокій природи, ледве долинають до заґратованого отвору печери, біля якої на зваленому бурею буковому стовбурі сиджу я, Ігор Романюк; прихожани, такі ж урочисті, як і дерева у страдчівському лісі, стоять півколом перед папертю маленької й тісної, критої замохнатілим ґонтом церковці; на дзвіниці бемкає самотній дзвін, рунтаючи осінню тишу; луна дзвону колотиться поміж деревами, струшуючи червоне листя з буків, й нечутний подих втомленого літніми бурями вітру несе його на голубу стрічку Верещиці, що вливається у круглу видолину, мов у чашу, й, обважніле від листяного покриву, зупиняється біля крутих берегів, зацвітає білими із жовтими сердечками лілями й, непомітно просочуючись у ізворину, прямує до Дністра, – і над усім цим спокоєм повисає елегійний спів «Пресвятая Богородице, спаси нас!»; пелену благальних тренів рунтає дзвін благовісту й кришить її, кремсає, ніби переконує прихожан, що марно благати в Господа милосердя, адже після осені неминуче прийде зима.

      Я слухаю празнешну літургію, що її так само, як і тридцять років тому, відправляють тут люди і природа, й мені дивно й любо, що відтоді у страдчівському світі нічого не змінилося, тільки й того, що отвір печери перехрещено залізними штабами й прихожан біля церкви набагато менше, ніж колись, і я знаю, чому так сталося: ніхто ж уже не забороняє молитися за добру долю своїх рідних і за легку зиму, немає більше причин для протесту, що колись примушував людей валом валити до церкви й благати Богородицю про порятунок від неволі – її не стало.

      Помінялися тільки люди, їх я не знаю, й вони не знають мене теж, крім, можливо, того чоловічка в клепані, що, здається, впізнав мене й раптом зник кудись, – тож марно мені дошукуватись між мирянами знайомих облич; я теж не вірю, що колишні друзі прийдуть сюди, як обіцяли, хоч теплиться-таки в душі надія, що хоча б хтось прийде – ну бодай один!.. А кого найбільше хотів би побачити? Антона Доленка й близько немає, Мирон Синютка, ставши після арешту народним депутатом Верховної Ради України, по вуха вліз у політику; Ореста… вона ні на мить не вступається з-перед очей, але її немає, немає!; Аркадій із того провалля, в якому опинився, ніколи, мабуть, вже не вибереться, – не існує на світі більше доморосів, як я колись назвав наше товариство, залишилася у Львові тільки Ліда, і я хочу вірити, що вона, нехай лише одна з усіх, таки прийде, і дивно мені стає, що нестерпно жду саме її…

      Та бачиться мені, що марно жду. Святковий люд уже розходиться з церкви празникувати, однак