Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник). Роман Іваничук

Читать онлайн.



Скачать книгу

прихована лють, проте роблена усмішка розпогодила його вид, він круто повернув управо, підійшов до гурту.

      – Хто єсьте, що хвалу мені воздаєте? – спитав Свидригайло, обводячи поглядом строкату юрбу в смушевих шапках, клепанях, у сіряках, сердаках, дублених кожухах, у скомороших різнобарвних каптанах.

      – Вшелякі, князю, суть тут, – за всіх відказав мізерний чоловік в оксамитовій ярмулці, з-під якої спадало рідке волосся на комір сірого сукмана. – Вольні й невольні, кметі й каланники, тяглові люди й ремісники. І скоморохи, й жебраки он суть. А ти яких шукаєш, княже? Чи, мо', воїнів потребуєш?

      Свидригайло кинув гострий погляд на чоловіка, зустрівся з його пильними й розумними очима, що пазили князя з-під кошлатих брів, і відказав:

      – Потребую. Много люду потребую – таких, щоб мали чим і за що воювати.

      – А за що, княже? – спитав чоловік. – Знаємо, що міщанин воює за магдебурію, шляхтич – за шляхетську хартію, землянин – за двір, жолдак – за жолд. За що воюватиме тяглий смерд – за калан?[5] Зварич[6] – за прасолку? Данник – за подимне й рогове?

      – Я ж їх і не кличу, любомудре. Та й з чим вони підуть на рать?

      – А ти поклич. Хіба не чуєш – хвалу тобі викрикують, надію мають на тебе. Токмо з ними сильний будеш. Покладися на них, то підуть вони з рогачами – за отчизну.

      Опустив голову князь – думав хвилину, потім глянув спідлоба на худорлявого чоловіка з мудрими очима і спитав:

      – А що єсть отчизна?

      – Нині вона для людей те, що я вже сказав. А для жебраків – дерев'яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вітчизною для них стала земля, на якій живуть!

      – А тоді набирати мені ратоборців з отих? – показав Свидригайло на калік.

      – І вони були колись люди.

      – Смішний ти, чоловіче, і нерозумний. Хоч і не схоже, та, мабуть, сам смерд єси?

      – Русин єсьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.

      Забігали жовна на вилицях князя, він повернувся, за ним стали литовські ратники, і тут Свидригайло упритул зіткнувся із скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями під пахвою. Князь ступив крок, але зупинився і, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат і кинув гусляреві.

      – Ти їхній ватажок? Сьогодні, як ударить дзвін на Покрові, приходьте в Стирову вежу співати на моєму бенкеті.

      І рушив майданом у бік русинського боярського стану.

      – Віддай йому дукат, парубче, – мовив чоловік. – Негоже співцеві грати в кості з сильними світу сього.

      – Еге ж, – хмикнув Арсен, – базікайте… А ми де пиво п'ємо, там честь віддаємо.

      – Дивись, щоб не перепив. Аби на похміллі не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвіночками…

      – Та хто ви такі, що всіх повчаєте? – огризнувся гусляр. – Пророк чи хто?

      – Та ні… Я, хлопче, Осташко Каліграф. З Олеська.

      Він сказав це, повернувся і загубився в юрбі, а тоді до Арсена підійшов одноокий, без руки старець і мовив:

      – За



<p>5</p>

Калан – удар нагайкою (тюрк.).

<p>6</p>

Солевар.