Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник). Роман Іваничук

Читать онлайн.



Скачать книгу

що висів через шию на червоній волічці, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторові, і подив пішов по народу: мусила ж ця дівчина бути багачкою, коли так щедро віддала монету, за яку в купецькій ятці могла собі купити аж десять пар найкращих сап'янців.

      – Не треба нам милостині, крале, – побагровів гусляр і сягнув у кишеню кафтана. – Забери, дівчино, свої гроші в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають і гостець свій, і парту, і язви мальовані напоказ у мороз виставили. Ми чесна братія…

      – Лицарська вдача в тебе, гусляре, – відказала дівчина, – але ж не милостиня це, а плата за твою пісню.

      – Спасибі, дівонько… Тоді скажи, а ми ще заграємо тобі веселої, звідки ти і хто така?

      – Орися я, мовила вже, а батько мій – Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, – дівчина якусь мить невідривно дивилася на парубка, а потім зникла в натовпі.

      Майдан вирував. Купці заспокоїлись – побрішники цього разу не шнирили поміж ятками – і далі провадили гендель; натовп, що зібрався на видовище, танув – скоморохи більше не грали.

      Ватажок-гусляр, забувши про побратимів, блукав очима по метушливій юрбі, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по білому кожушку; зір його потьмянів, коли побачив, як дівчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.

      – Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… – проказав, гірко посміхнувшись. – Вкуси собі палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ex, братіє, братіє, порвалось на мені шматіє, як не ймете віри, подивіться на діри! – Він задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохів. Ті ще не ховали інструментів, бо гурт не зовсім розтав, можна було продовжувати веселіє.

      – Агов, вую, – похопився Арсен, побачивши неподалік сухорлявого чоловіка зі шпакуватою короткою бородою і в оксамитовій ярмулці, що був схожий на пілігрима або дидаскала. – Вую, немолоді вже єсьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас від замку аж до Гавареччини, де ми в гончарів напилися й горшки побили.

      – А знаю, знаю, – відказав чоловік. – Івашко ласку в Ягайла заслужив ще під Грюнвальдом, за що став боярином земельним, королівським ленником на Рогатинщині. А потім до Вітовта перейшов, і той його старостою Одеського замку поставив. – Чоловік оглянувся: серед людей, які ще не розійшлися, не видно було ні шляхтичів, ні королівських рицарів – стояли тільки селяни й міщани. —

      Івашко – здольний лицар, і кажуть, він серед тих бояр, які за Свидригайла. Та тільки…

      – А що, а що? – почулося з гурту. – Свидригайло – князь справедливий, він за Галицьку Русь православну…

      – Усі за Русь православну, – примружив очі чоловік. – Усі… Щоб більший кусень собі відшабатувати. Токмо ми, русини, ще не знаємо, з якого боку підступитися до тії Галицької Русі…

      Туроподібна В’їзна вежа з подвійною брамою, гостроверхі Владича і Стирова над південним урвищем поєдналися між собою товстостінним муром із заборолами, заховавши від людського й ворожого ока правительське