Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник). Роман Іваничук

й усе, – закінчив Яцько. – Владиці пробачили за мене – він погодився робити для катедри вітражі. Хойнацького визнали призвідцею ребелії і присудили його до двохсот поклонів у цеховій каплиці й одного каменя воску. А я опинився на задвірках Вавілона.

      Двері до комірки прочинилися, крізь отвір просунулася голова корчмаря.

      – Пора, – сказав. – Давайте плату і йдіть, коли не залишаєтесь на другу ніч.

      Яцько Русин благально глянув на Арсена, і той замовив вина.

      – Залишайся зі мною, – сказав Яцько, коли знову захмелів.

      – Та замовкни, ти! – скипів Арсен.

      – Рачил би тобі, ведлуг давнього обичаю, не зарікатися від лазаревої суми…

      – Хто намовив тебе і чиїм язиком говориш? – скрикнув Арсен, згадавши, що такі слова він уже чув біля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, ніби відпрошувався від напасника: – Зрозумій же, Яцьку, що я музикант, і хліб собі завжди знайду.

      – Жебраки також мають ліри…

      – Чого ради тягнеш мене у свою твань? – з докором мовив Арсен.

      – А ти сведецтво маєш, що не у твань ідеш?

      Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:

      – Ай джан, залишайся у мене на службі, мені музикант ой як потрібний!

      – Та пропадіть ви пропадом! – розлютився Арсен, віддав корчмареві плату, Яцькові всунув у долоню монету і вийшов з корчми, грюкнувши дверима.

      Яцько Русин вийшов слідом за ним на поріг.

      – А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! – гукнув.

      Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомоніло передмістя, снували люди, мов мурахи, вимішуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марії Сніжної звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, і водночас віяло від неї холодною тривогою.

      «Орися йде до шлюбу», – згадалося Арсенові. Він зупинився, наче хотів вернутися назад, та попереду бігла брукована тверда дорога: він поправив гуслі на плечі й рішуче попрямував до воріт Нового Міста.

      Розділ шостий

      Вигостри серце своє…

      Каліграфові приснився зморний сон: начебто їх, Осташків, на світі два. Один живий, але безплотний, а другий мертвий – у плоті. Живий стоїть біля домовини, дивиться на упокоєного високочолого, з болісно стиснутими губами двійника і журиться, що ось так скоро зійшов він з цього світу, не залишивши по собі ні роду, ні плоду, ані діла знакомитого.

      На грудях у мертвого лежить оправлена книга – це те, що зосталося по ньому, і хоч писаніє обірвалось на половині рядка, усе ж може потішити себе Осташко, що й він вкарбувався скромним ділом у час, в якому жив, і подібно тому пілігриму в яскині, заморозив для прийдешніх своє напуття.

      Живий Осташко боязко розкрив книгу, щоб прочитати слово, на котрому зупинилася трость, і збагнути, яку силу воно має, хоч знав: навіть титли додати вже не спроможний. Розкрив і жахнувся, побачивши, що аркуші у книзі чисті, він почав гортати їх, але на жодному не було й сліду від черленої цинобри, в яку він умочував скорописну трость. Осташко нахилився, наче близькозорий: від його писання залишився ледь помітний