Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник). Роман Іваничук

Читать онлайн.



Скачать книгу

православну церкву святою.

      На Покровській церкві вдарив дзвін на вечірню.

      – На цьому й квит, – сказав Свидригайло й гукнув одвірного, що стояв, чуйний, за дверима й умить появився на поклик. – Хай зайде челядь, а сторожі скажи, щоб впустили скоморохів, коли прийдуть.

      Скоморохів довго ждати не довелося. Першими увійшли до зали дударі в коротких кошулях і вузьких штанях, вони, четверо, вишикувалися у ряд і, підвівши голови з прикладеними до уст дудами, привітали маршовою музикою іменитих гостей.

      Імениті гості їли оленятину, зайчатину, птицю, слуги подавали з-за спин миски з яствами, забирали недоїдене. Дударі відняли від губ дуди і хором проголосили:

      – Честь-хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятій Діві, господареві й усім посполу, що суть у тім дому!

      Князі й бояри не зважали на привітання, напихали животи стравами і пили вино. Тоді наперед вийшли трубачі й бубніст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свічки гасли в канделябрах – скоморохи домагалися могорича. Хлопчик-танцюрист пішов колом тріпачка і, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:

      – У тому Луцьку все не по-людську: довкола вода – всередині біда-а!

      – Та годі, годі, – зареготав Свидригайло. – Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте їм їсти-пити!

      Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з-за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворі дверей, і здалося бояринові, що цей гусляр схожий на когось із давніх знайомих.

      Арсен же відразу впізнав рогатинського пана. Він опустив очі, перехопивши погляд Івашка, ніби чувся винним у тому, що нині зустрічався з його дочкою: у голові не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нині екзакторові дукат, а потім вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тоді, коли він у Рогатині вперше виступив перед людьми у скоморошій туніці, – уже тоді, ще зовсім малою, була боярівною. І треба ж було йому сьогодні йти на луцький ярмарок і на бенкет до Свидригайла тільки хіба для того, щоб побачити те, чого іще не бачив у Рогатині: велику пропасть, на одному краї якої стоїть він, недовчений спудей і скоморох, а на другому – боярин Івашко, власник маєтків, війська і своєї рідної дочки.

      Арсен тримав у руках миску із стравою, і вперше стало йому соромно, бо згадалося напімнення Осташка про ковпак з дзвіночками: грати тут і їсти стоячи – не те, що веселити людей на ярмарку і збирати в шапку гроші. Там він – скусник, а тут – жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усміхнувся до нього, бо вже впізнав, гусляр у цю мить згадав пісню, яку співав у дворі рогатинського пана, ту пісню тоді чула мала Орися; він підійшов до столу, наладив гуслі й заспівав ще раз для неї – дорослої дівчини:

      Ой, із-за гори, з-за кам'яної

      Відтіль виступало велике військо.

      Пан Іван іде, коника веде,

      Хвалиться конем перед королем;

      Нема в короля такого коня,

      Як у нашого пана Івана…

      Пісня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслі, мов жебрацька ліра. Він згадав