Кайдашева сім'я. Іван Нечуй-Левицький

В мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старiсть прикриють мене орлиними крилами. Хвалити бога, буде до кого прихилиться. Що за люба дитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiн був i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на город, вернуся, а вiн лежить – анi писне. Мої сини неначе пахучi васильки на городi.

      Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, а Кайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота та щоб хазяїн наливав по чарцi. Червоний перець у горiлцi дражнив його, неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн не видержав.

      – I годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова своїх дiтей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса? – сказав Кайдаш.

      – Авжеж, що правда, то не грiх, – притакнула Довбишка й неначе пiдлила масла в вогонь.

      – Я не хвалю своїх синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори немає таких хлопцiв, як мої. Що вже робочi, слухнянi, покiрливi, то дай, боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна. п р о ш е вас, хоч у пазуху сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають.

      Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм не слухав не тiльки її, але навiть батька, а покiрним вiн не був навить малим хлопцем.

      Мотря напрягла яєчнi й подала на стiл. Довбиш знов почастував гостей. Кайдашиха випивала вже по повнiй, не кривила рота й губiв не втирала хусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на днi тiльки червоний стручок. У Кайдаша i в його жiнки посоловiли очi. Вони встали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться. Кайдашиха спiткнулась на порозi.

      – Дасть бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, – сказав Кайдаш, виходячи за ворота. – В мене синами не поле засiяно. Лаврiн зостанеться в моїй хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi.

      – О то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять! – сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота.

      – Де вже, щоб мої сини та не помирились! На цiлому свiтi нема таких слухняних дiтей, як мої сизоперi орли! – хвалилась Кайдашиха, виходячи через ворота на вулицю.

      – Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за сiль та за вашу ласкавiсть! – прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми.

      III

      Пiсля другої пречистої Карпо повiнчався з Мотрею. Чотири днi грали музики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша.

      В четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашиха прокинулась i збудила невiстку.

      – Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печi, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полiнах переклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш окрiп, то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди.

      Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить її розкладать дрова в печi, неначе її й того мати не навчила. Мотря встала, розпалила в печi й приставила чавун з водою.

      – Пiди ж, моя доню, видiй корiвку. Я трохи ще полежу. Чогось я нездужаю. Так у мене болять ноги!