Кайдашева сім'я. Іван Нечуй-Левицький

тим, що порожня.

      – Чи робоча ж твоя невiстка? – спитала кума. – Чи тямить хоч трохи в хазяйствi?

      – Хлiб їсти добре тямить, – сказала Кайдашиха. – Я думала, що тi багатирi вмiють добре спекти, зварить. Але менi довелось всьому вчити невiстку. Та то, моє серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти, нi зварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не їдять; як помаже комин, то всi вiхтi знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупi з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива, то й сказати не можна. Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тiльки сопе…

      – Од кобили чую! – крикнула Мотря. висунувши голову з сiней. – Що й одної сорочки менi не справили, а судите на все село.

      Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума десь дiлась, неначе крiзь землю провалилась.

      Мотря поралась в хатi й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пiшла на ставок прать й прийшла додому аж увечерi.

      – Потривай же, свекрухо! – говорила голосно Мотря сама до себе, розвiшуючи сорочки по тину. – Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе.

      На другий день удосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю:

      – Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чуєш? Мотря прокинулась, але не обзивалась.

      – Мотре! Вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай у печi трiски.

      – Ох-ох-ох! – застогнала Мотря достоту таким жалiбним голосом, як стогнала Кайдашиха. – Так у мене болять крижi, що я iз постелi не встану.

      Кайдашиха впiзнала Мотрину комедiю й розсердилась.

      – Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене пiддуриш? Годi тобi брехнi справлять. Вставай та в печi розтоплюй.

      – Мамо! Годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! – крикнула й собi Мотря з полу. – А я трошки покачаюсь!

      – Оце довелось на старiсть терпiти таку напасть од своїх дiтей, – промовила Кайдашиха. – Карпе! Штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай устає до роботи.

      В хатi всi спали, аж хропли.

      – Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.

      Кайдашиха прикусила язика, але її розбирала злiсть.

      – Чи ти здурiла сьогоднi, чи наважилася мене з свiту звести? Омельку! – крикнула Кайдашиха на свого чоловiка. – Чи ти чуєш, що витворяє твоя невiстка?

      Старий Кайдаш лежав на лавi догори лицем i важко дихав. Вiн звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жiночий крик, гострi жiночi голоси стривожили його, i вiн почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, нiби в хату серед ночi вбiгла коза з червоними очима, з вогнем у ротi, освiтила огнем хату, вхопила в переднi лапи кочергу й почала поратись коло печi та все клацала до його червоними огняними зубами. Вiн хотiв пiдвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залiзнi. А коза все крутилась коло печi, а далi почала танцювати, висолопивши язика на пiваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила з здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима,