Кайдашева сім'я. Іван Нечуй-Левицький

Карпа; Карпо посунувся ще далi.

      – А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

      – Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.

      Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

      – Вставай, бо зiпхну! – крикнула Мотря.

      – Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осмiхнувся.

      – Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

      Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

      – Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! – крикнула Мотря на ввесь двiр. – Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

      Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

      – Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, – промовила Мотря жалiбним голосом.

      – Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

      – Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.

      Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа

      – Не сердься: найму завтра музики, – промовив Карпо.

      Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.

      Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.

      – Боже мiй! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлитої глини i два глиняники, що качалися серед двору.

      – А це, дiвко, що таке? – крикнула мати з воза. – Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

      – Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, – говорила Мотря.

      – Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скакає через тини, як собака, – промовила мати. – Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? – говорила мати, ввiйшовши в хату.

      – Оце, господи! Чом та чом? – крикнула й собi Мотря. – Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, – сказала Мотря, осмiхаючись до стiни.

      Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його:

      – Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

      – Через яку гору? – спитав Карпо, не дивлячись на батька.

      – А через