Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник). Тарас Шевченко

світло, погасало,

      Погасло… Мертвий мов здригнув.

      І сумно-сумно в хаті стало.

      СВЯТО В ЧИГИРИНІ

      Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

      Встали, подивились на той Чигирин,

      Що ви будували, де ви панували!

      Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

      Козацької слави убогих руїн.

      Базари, де військо, як море червоне,

      Перед бунчуками, бувало, горить,

      А ясновельможний, на воронім коні,

      Блисне булавою – море закипить…

      Закипить, і розлилося

      Степами, ярами;

      Лихо мліє перед ними…

      А за козаками…

      Та що й казать? Минулося;

      А те, що минуло,

      Не згадуйте, пани-брати,

      Бо щоб не почули.

      Та й що з того, що згадаєш?

      Згадаєш – заплачеш.

      Ну, хоч глянем на Чигирин,

      Колись-то козачий.

      Із-за лісу, з-за туману,

      Місяць випливає,

      Червоніє, круглолиций,

      Горить, а не сяє,

      Неначе зна, що не треба

      Людям його світу,

      Що пожари Україну

      Нагріють, освітять.

      І смерклося, а в Чигрині,

      Яку домовині.

      Сумно-сумно. (Отак було

      По всій Україні

      Против ночі Маковія,

      Як ножі святили).

      Людей не чуть; через базар

      Кажан костокрилий

      Перелетить; на вигоні

      Сова завиває.

      А де ж люде?.. Над Тясмином.

      У темному гаю,

      Зібралися; старий, малий,

      Убогий, багатий

      Поєднались, – дожидають

      Великого свята.

      У темному гаю, в зеленій діброві,

      На припоні коні отаву скубуть;

      Осідлані коні, вороні готові.

      Куди-то поїдуть? кого повезуть?

      Он кого, дивіться. Лягли по долині,

      Неначе побиті, ні слова не чуть.

      Ото гайдамаки. На ґвалт України

      Орли налетіли; вони рознесуть

      Ляхам, жидам кару;

      За кров і пожари

      Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

      Попід дібровою стоять

      Вози залізної тарані:

      То щедрої гостинець пані.

      Уміла що кому давать,

      Нівроку їй, нехай царствує;

      Нехай не вадить, як не чує!

      Поміж возами нігде стать:

      Неначе в ірій, налетіло

      З Смілянщини, з Чигирина

      Просте козацтво, старшина,

      На певне діло налетіли.

      Козацьке панство походжає

      В киреях чорних, як один,

      Тихенько, ходя, розмовляє

      І поглядає на Чигрин.

      Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзує.

      Старшина другий. Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».

      Старшина третій. Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»

      Старшина другий. А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…» сама писала: «Коли, –