Смерть Атея (збірник). Валентин Чемерис

Читать онлайн.
Название Смерть Атея (збірник)
Автор произведения Валентин Чемерис
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2008
isbn 978-966-03-4409-1



Скачать книгу

од того чимале задоволення, бо очі їхні тоді блищать, самі вони збуджуються, а на губах блукають якісь загадкові, наче хмільні посмішки. А зберуться докупи, то після коней тільки й говорять про жінок. І таке говорять, і такими словами говорять, що енарею – бррр!!! – не по собі стає. Незбагненне те було енарею. Не знав він любові. І вже й не знатиме ніколи. Кастрували його ще малим хлоп’ям, як в науку старим чаклунам віддавали. І виріс він серед чаклунів, і сам чаклуном зістарівся, а батька з матір’ю більше не бачив. І не знає, чи живі вони, чи давно вже у світі предків. Всього навчили його скіфські чаклуни і знахарі, лікувальники зіллям і словом, а щодо жінок, то – зась! Самі нічого не знали, що таке жінка (хоч і вбиралися в жіноче вбрання), і йому нічого не передали. Зась, то й зась!

      Але зілля цареві треба нести. Закрутила йому голову македонка, здурів старий цар, спокій втратив, немислимого забаг. Дивувався енарей жіночій всемогутності – навіть самого царя вони можуть вкрутить. І від чого вони такі всесильні? Не міг цього збагнути енарей, а зілля цареві треба нести, а в силу його цілющу на цей раз не дуже вірив енарей. Не навчений був таке зілля готувати, щоб діди молодими ставали. Ніхто з чаклунів цьому не навчений, хоч зізнаватися й не можна. Бо знали б чаклуни такі трави, то перш за все самі б вічно молодими були. А так старіють, як і всі, і як і всі, помирають. А люди вірять, що вони – чаклуни – все можуть. Наївні. А може, то лише скіфські чаклуни того не відають, а чужі все знають?

      І подумав енарей: а піду я до македонки… Коли вона самого Атея причарувала, то мусить все знати. Може, у них, у македонців, є таке зілля?

      Як споночіло, кажаном у її шатро проник – безгучно і німо. В шатрі світильник тямно блимав, македонка на хутрах лежала.

      – Хто? Що? – схопилась, у руках вузьке лезо кинджала блиснуло, в самої очі горять, волосся розпущене…

      «Чаклунка, – подумав царський чаклун. – Відьма македонська. Все знає і чари має, бо чого б тоді по ній сам Атей сох…»

      А вголос тихо сказав:

      – Це я…

      – Я не знаю тебе, скіфе, – верескнула жінка. – Чого тобі треба? Вийди, бо зараз же гукну варту царя.

      – Я – енарей самого царя… Не бійся мене, македонко.

      – А-а… – придивившись, вона гидливо підібрала губи, кинджал у піхви сунула, відвернулась. Він не подивувався, бо й сколоти, коли він з’являвся, теж отак гидливо підбирали губи.

      – Чого тобі, скіфський енарею? – поспитала, а сама дивилася мимо нього – терпіти не могла кастрованих чоловіків, котрі в жіноче вбрання вбираються і бороду та вуса вищипують, намистечко скляне носять – бррр!..

      – Чи мають ваші македонські чаклуни таке зілля, од якого б старі чоловіки ставали такими, як молоді? – поспитав він все так же тихо і смиренно.

      – Тобі й зілля не допоможе.

      Він не образився – звик.

      – Не про мене мова.

      – Хто ж це з ваших дідів забаг за спідницями на старості побігати? – чмихнула вона, і її осінило в ту мить: чи не для Атея шукає зілля