Ольвія. Валентин Чемерис

очима виглядають малята.

      Кінь, відчувши раптову переміну в поведінці вершника, почав непомітно збавляти хід. Вовчиця хутко віддалялась, аж доки й не зникла десь у балці.

      – Ти чому?! – кричав Тапур і збуджено блискав очима. – Таку вовчицю відпустила!.. Ех, здобула б її, і всі б про тебе у степах говорили, а ти…

      Ольвія мовчки віддала йому плетеницю і пустила саурана вперед.

      Мати…

      Ольвія не знала своєї матері. Густі тумани минулих років, наче сторожові мури, стали між ними, і стали, як здавалось, навічно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивідати бодай крихту тієї таємниці. Де поділася мати? Що за лихо скоїлося з нею? І чому про неї навіть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матір, як відразу ж тінь невдоволення пробігала по сухому, аскетичному обличчі батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнів…

      Коли Ольвія була ще маленькою і батько садовив її до себе на коліна, то іноді ласкаво (що взагалі з ним траплялося рідко) казав, погладжуючи її по голівці важкою, дубленою рукою:

      – Ти, моя щебетушечко, найкраща у світі, адже тебе народило синє море, наше славне Гостинне море.

      – Як богиню Афродіту? – дивувалася дівчинка. – Із морської піни?

      – Може, так, а може, й не так, – ухилявся батько від прямої відповіді. – Мені дуже хотілося, аби в мене була донька. От пішов я до лиману і кажу: «Славний лимане, подаруй мені доньку». А лиман зашумів голубими хвилями і каже: «Йди, чоловіче, до самого синього моря, воно подарує тобі доньку». І пішов я тоді до Гостинного моря, довго-довго йшов, не один день, але нарешті прийшов. Став на березі і кажу:

      «Славне синє море наше! Подаруй мені, будь ласка, маленьку донечку».

      «А яку тобі доньку?» – питає море.

      «А таку, – одказую, – щоб була найкращою у світі».

      «Почекай, – шумить море, – буде тобі донька, найкраща у всьому світі білому».

      От зашуміло синє море, і випливає дельфін на берег, а на спині в нього сидить маленька-маленька дівчинка.

      «Добрий чоловіче, – каже дельфін. – Гостинне море дарує тобі доньку, найкращу в світі».

      Подякував я Гостинному морю і забрав тебе додому, – закінчував Родон, усміхаючись…

      Та з роками батько ставав похмуріший, непривітний. Іскорки пестощів, що спалахували у ньому, коли Ольвія була маленькою, згасли… А звідтоді, як дочка почала настирливо доскіпуватись про свою матір, Родон і зовсім не тямився із себе…

      Невже вона так ніколи і не вивідає правду про ту жінку, котра народила її й невідомо де зникла?..

      Іноді їй снилася мати: ніч, пустельна вулиця, ні душі навколо. Наче вимерло все живе, лише вітер виє-завиває та ухкає сич. І раптом, наче з-під землі, виростає на вулиці жінка, вся у чорному… Мовчки простягає руки і йде до неї, і чути, як вітер моторошно лопотить її чорним плащем…

      «Це ти, Ольвіє?.. – питає жінка в чорному. – Йди-но сюди, донечко. Я твоя мати».

      Охоплена жахом, дівчина кричала, й сон миттю утікав од неї, забираючи з собою жінку в чорному…

      – Облиш