Твори. Марко Вовчок

я боятимусь.

      – Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

      Панi почервонiла по саме волосся.

      – Час їхати!

      – Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

      – Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикує!

      – Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

      Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, – стоїть.

      – Що ж? – питає панi. – Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…

      А хазяїн бородатий:

      – Дiвцi а б єду не прикажете?

      Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

      XXI

      Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

      – Спасибi, спасибi, – дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаєте?

      Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

      А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї – щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

      Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

      Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

      – Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!

      – Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.

      – Серце моє! Люди добрi, простi…

      – Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукує ридаючи.

      – Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.

      – Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!

      – Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.

      – Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

      – Буду, серденько, буду!

      ХХII

      Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

      – Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не знаєш, куди йти?

      – Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!

      Та швиденько в дверi.

      – Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.

      XXIII

      А пани все по покоях