Твори. Марко Вовчок

прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

      Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

      – Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

      – Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!

      – Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

      – Для мене немає у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", – унучечка свою долю проклинає:

      – Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

      Молодий став помiчати, турбується:

      – Що таке? Чого смутна?

      – Та я не смутная…

      – Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цiлує.

      – Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!

      – От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

      – Бач, ти об менi й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"

      Та й заплаче.

      – Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!

      I почнуть отак обоє собi журитись.

      XV

      Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:

      – Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає?

      – Вважайте самi, – одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.

      – Слухайте, – каже до його, – їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!

      Вiн зараз їде, купує там, що казано.

      – Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!

      Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, – вона:

      – Не пийте, не пийте!

      – Чому?

      – Я не хочу! Не пийте!

      – Та коли ж я хочу пити!

      – А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

      I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає – трохи не плаче.

      Панночки приїжджi дивуються:

      – Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?

      Наша панночка тiльки всмiхається.

      Питають, що вiн їй подарував, –