Твори. Марко Вовчок

як кинеться до старої, обiймає, цiлує:

      – Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

      – Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiється.

      – Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

      – Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.

      – Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

      – То будь же в мене веселенька, – не плач…

      – Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

      – Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!

      Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:

      – Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, – як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

      А вона йому:

      – Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

      Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, – нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

      – Що ж? – питає панночка. – Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?

      I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:

      – Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!

      XVII

      Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, – купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi – смерть!

      На весiлля панiв, панiй понаїздило, – гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, – хусточку чи сукню яку, – аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

      XVIII

      За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, – тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.

      Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, – не обернеться, не гляне.

      Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.

      – З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, – тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже