Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

що, може, це діймає мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво – вже й не видиво, а спомин про нього – вчепилося до мене. І навіть тут я не міг забути ту кривду. Вже й не в докір, а якось так…

      Мені хотілося плакати, хотілося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв під ялиною. Кажуть, у мене батьків ніс і батькові очі… Тільки вдача не батькова.

      Хоч метелиця вщухла, але вітер не вгавав, над хижею гуділи сосни й зрідка голосно погупували по покрівлі збиті вітром шишки. Вся старшина стовпилася біля хижі, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожі на дивовижних німих птахів. Гінці не верталися, а Судимі ставало все гірше, я знову зайшов і вийшов, і, схожі на закляклі сови, старшини посунули до мене:

      – Йому легше?

      – Гірше. – Я спробував розстібнути дерев’яну застібку на кожусі біля горла, не розстібнув, одірвав. Вороньківський сотник Василь Берла пошепотівся із значковими Яковом Михайловським та Андрієм Грабовецьким, і Берла прочинив до хижі дощані двері та покликав Грем’ячевського. Той вийшов, витираючи з чола піт – у хижі було жарко.

      – Батюшко, тут вельми делікатна справа, – мовив Грабовецький. – У пана генерального хорунжого нинішня жона – друга, перша померла, ви це знаєте, отож – діти від обох. Скажіть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про своє добро, а то Іван не отримає нічого. Нова малжонка вимогла в нього заповіт на себе… Вони тримають це в таємниці, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Іванову користь…

      – Мені не належить думати про мирське. Скажи сам.

      Грабовецький всунувся до хижі й потягнув за полу мене, він сів у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотів прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрімучий ліс, і хворий батько, який чомусь одводив від мене погляд.

      – Слухай, пане Іване, – мовив. – Усі ходимо під Богом. Може, видужаєш ти, а може, й ні. Знаєш сам, які плутані твої справи статкові. Склади тестамента, Павло Черняхівський його на папір спише.

      – Що ви мене у гроб вганяєте. Я не збираюся помирати, – відказав батько й повів на мене червоними очима.

      – Дай Боже, – мовив Грабовецький і вийшов. Я вийшов слідом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський.

      – Ну що?

      Вітер змів з губів значкового слова, але обоє зрозуміли – генеральний хорунжий відмовився писати тестамент.

      – А яка твоя думка про його житейську стезю?

      – Не доживе до вечора.

      – То зроби ласку, сходи ще раз.

      Грабовецький переступив з ноги на ногу, сніг заскрипів під велетенськими чоботиськами – у них устілки й по дві вовняні онучі. Мимохіть поклав руку на руків’я шаблі й відсмикнув – пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячі рукавиці й знову зняв, кашлянув і врешті зайшов до хижі. Вітер з ляскотом причинив за ним дощані двері.

      – Що, що ще? – прохрипів хворий. – Лікас