Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

світлиці хмарний і одразу наказав кульбачити коні. Полуботок під царською грамотою свій підпис поставити відмовився, й не підписалися всі інші полковники, окрім гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського.

      Через той поспіх не зміг я як слід попрощатися з Улясею, забіг на кілька хвилин, і вона розгубилася також, бо ж збиралася подарувати мені освяченого хрестика на дорогу, який би оберігав мене від усіляких напастей. Віддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона, а той не встиг хрестика повернути. І тоді вона вхопила шматочок червоної весільної стрічки, котрий подарувала їй Оленка, й дала мені. Обпекла мої вуста поцілунком (в сінях уже заскрипіли двері), і я побіг на вулицю.

      Улянин дарунок я пришив до натільної сторони сорочки, навпроти серця, й пройшов з ним до далекого Валдаю та назад.

      Всю осінь і половину зими тривали приготування до походу. Заготовляли провіант та овес, шили кожухи, кували коні та заливали салом копита, аби не тріскались на морозі, лагодили сани. Вирушили третього лютого, щоб пройти по замерзлих ріках і добутися навесну, на початок робіт. Йшли трьома партіями по кілька тисяч козаків, не рахуючи підпомічників та кашоварів. Першу партію вів Павло Полуботок, либонь, по своїх літах міг би лишитися вдома, одначе вважав, що мусить розділити з козаками все лихо, а також, що дасть ліпший порядок війську, краще вбереже козаків, ніж хтось інший. Другу партію вів мій батько, генеральний хорунжий Іван Сулима, третю – лубенський полковник Андрій Маркович. Я випросився в батька й першу половину дороги йшов з Полуботком, а далі – з батьком.

      Недарма кажуть, що лихо ходить у парі зі щастям – випала Якову щаслива картка, заступив батька на полковницькому уряді. Щоправда, лубенська старшина довго ремствувала, не хотіла ставати під руку парубійка, в якого і вус ледве засіявся, навіть написала Скоропадському скаргу на «новохрещеного жида», як поза очі називали пана Андрія. Одначе Скоропадському затулила долонею рота Анастасія Марківна, а старшині показав волохатого кулака Андрій Маркович. Вона вмовкла. Пан Андрій і на жида не схожий, все в походах та походах, шаблею заслужив повагу й владарював також при допомозі кия та міцного слова. І господарював не згірш за будь-якого кревного хлібороба: воли в нього, як гори, коні гладкі, доброї породи, земля родюча, доглянута.

* * *

      Партії йшли на відстані в кілька верст одна від одної, полковники зносились між собою гінцями. Нічого пекельнішого за той похід не пам'ятаю в своєму житті. Морози стояли тріскучі, сніги глибокі, доріг не було, бралися в снігах навпрошки, тримаючи напрямку на великі міста. Другій, третій партії було трохи легше… А нам…

      Кількоро козаків гнали попереду дві пари волів у ярмах (коні по таких снігах пройти не годні), воли мовби пливли, часом з заметів виглядали тільки кінчики крутих рогів, далі – воли з саньми впорожні, за ними – воли з саньми впівпорожні – так пробивали дорогу. А вже за ними увесь воловий і кінний обоз