Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

дівчина перед дзеркалом, яку розчісує камеристка, на дівчині якась рожева халамида, яка не закриває повні плечі, під стільцем повні ноги і черевики набосоніж на них. Пахло парфумами, кавою – царівна щойно випила каву.

      Олексій бачив її обличчя в дзеркалі. Вона бачила там Олексія. Високий, стрункий, широкоплечий, смагляве обличчя, чорні-чорні очі. Такі очі мали б бути жорсткими або й суворими, а були добрі, спокійні, лагідні, уважні, трохи насмішкуваті. Їй чомусь стало так гарно, так затишно, так хотілося дивитися в ті очі, що вона повернула до нього голову. Й він дивився на неї невідривно, хоч і розумів, що це нетактовно. «Дивний колір обличчя, чудові очі, чудова шия й незрівнянна талія, висока, жвава, добре танцює й чудово їздить верхи без страху. Розумна, граційна, кокетна». Так малював її на той час іспанський дипломат де Ліра в листі до свого уряду.

      «Сині очі, чорні брови, гарна, вродлива, ваблива», – так змалював її собі Олексій.

      Ця мить була особлива. Вони дивилися одне на одного як заворожені.

      – То це ти в церкві розігнав усіх голубів? – урешті здобулася на іронію Єлизавета.

      Олексій мить помовчав.

      – То були ворони.

      – Ти співав на всю силу?

      – Я ніколи не співаю на всю силу в церкві.

      – Чому?

      – Свічки погаснуть. Беру на дві октави нижче.

      – Це правда? Ану візьми на всю силу.

      – Отут?

      – Отут.

      – Звольте, ваша високосте, – так шепнув йому іменувати її камердинер, впускаючи до кімнати.

      – «Благодарю Бога прі всяком вспомі-і-на-а-ні-і-і-ї».

      Свічки на семисвічнику замиготіли й разом погасли. Й погасла ще одна свічка, яка стояла перед дзеркалом на столі.

      Єлизавета заплескала в долоні.

      – А тепер на гласах.

      – «Кто ти, чєловєк, что споріш с Бо-о-гом».

      – Ну, неначе скрипка на басовій струні.

      Увійшов камердинер, засвітив свічки. Олексій вийшов схвильований, осліплений красою царівни («Як царівна з казки»), думав: «Це тобі не Василина. А які в неї блискучі очі». Й розумів, яка відстань відділяє його від царівни, йому й думати про неї не слід, але думав.

      Увечері Єлизавета притулилася на дивані біля імператриці Анни Іоаннівни й цокотіла:

      – Тітонько, серденько, віддайте мені того співака, якого полковник Вишневський привіз із Малоросії. Я візьму його у мою Малу капелу.

      Сувора Анна Іоаннівна прорекла:

      – У тебе ж є фаворит – Олексій Шубін.

      – Віддайте його кому хочете. А мені – цього.

      Імператриця пожувала сухими губами.

      – Я знаю, куди віддати Шубіна. Він говорив проти мене зухвалі речі.

      Так Олексій Шубін опинився далеко-далеко, на самому кінці імперії – на Камчатці. А другий Олексій, Розум, тепер уже Розумовський, став співаком капели царівни Єлизавети.

      Розділ другий

      Упродовж тридцяти семи років Росією правили німці. Сини та доньки російських царів одружувалися на німецьких принцесах і виходили заміж за німецьких